Розділ 1
Бермудський трикутник
Мері, худорлявій індіанці з помітно м’яким характером, було трохи за сорок. Вісім років вона та її сім’я — чоловік і троє дітей — були моїми пацієнтами. У неї була сором’язлива, трохи винувата усмішка. Її було легко розсмішити. Коли її завжди жваве обличчя прояснювалося, неможливо було не усміхнутися у відповідь. Моє серце досі теплішає та стискається від суму, коли я пригадую її.
Доки не почалася хвороба, що згодом забрала її життя, вона майже не розповідала про себе. Початок виглядав досить безневинно: вона вколола палець швейною голкою. Однак рана не загоювалася кілька місяців. Обстеження виявило хворобу Рейно, за якої звужуються кровоносні судини рук, зменшуючи надходження кисню до тканин кінчиків пальців. Це може спричинити гангрену, що, на жаль, і трапилося з Мері. Незважаючи на кілька госпіталізацій і хірургічних втручань, за рік вона вже молила про ампутацію, щоби припинити страшний пульсуючий біль у пальці. Коли її бажання виповнилося, хвороба вже лютувала у всьому тілі, і навіть сильні наркотики не допомагали подолати постійний біль.
Хвороба Рейно виникає як сама собою, так і в результаті інших розладів. У курців вона трапляється частіше, а Мері з підліткового віку багато курила. Я сподівався, що коли вона кине курити, нормальний кровообіг відновиться. Після кількох спроб вона, нарешті, змогла це зробити. Але, на жаль, хвороба Рейно була передвісником серйознішої біди: у Мері виявили склеродермію — одну з аутоімунних хвороб, до яких належать також ревматоїдний артрит, виразковий коліт, системний червоний вовчак (СЧВ) та багато інших захворювань, які за походженням не завжди вважають аутоімунними, наприклад, розсіяний склероз, діабет та, можливо, навіть хвороба Альцгеймера. Усі ці захворювання поєднує те, що імунна система атакує клітини власного організму, спричиняючи пошкодження суглобів, сполучної тканини або майже будь-яких тканин та органів: очей, нервової системи, шкіри, кишківника, печінки, мозку. За склеродермії (від грецького слова, що означає «затвердіння шкіри») суїцидальні атаки імунної системи призводять до втрати еластичності шкіри, стравоходу, серця, тканини легень та інших органів.
Що ж спричиняє цю громадянську війну в організмі?
Підручники з медицини розглядають виключно біологічний підхід. У деяких поодиноких випадках згадують токсини, але переважно головним чинником вважають генетичну схильність. Цей вузький фізичний підхід віддзеркалює й медична практика. Ні медичні спеціалісти, ні я, як її сімейний лікар, ніколи не замислювалися над тим, які події або переживання в житті Мері могли стати причиною її хвороби. Ніхто не поцікавився її психологічним станом перед початком хвороби та тим, як він міг вплинути на її розвиток та кінцевий результат. Ми просто намагалися подолати симптоми, коли вони з’являлися: протизапальні, знеболювальні, операції для видалення гангренозної тканини та покращення кровообігу, фізіотерапія для відновлення рухливості.
Одного дня, несподівано для себе самого, прислухавшись до своєї інтуїції, яка тихо шепотіла, що Мері необхідно виговоритися, я запропонував їй годину консультації, щоби вона мала можливість щось розповісти мені про себе та своє життя. Коли вона почала говорити, це було одкровення. За її м’яким і сором’язливим характером ховався величезний тягар пригнічених почуттів. У дитинстві Мері зазнала жорстокості та образ, її покинули, вона переходила з одного притулку до іншого. Вона пригадала, як у сім років сиділа в кутку на горищі, гойдала на руках молодшу сестру, а п’яні прийомні батьки кричали та сварилися внизу. «Я постійно була така налякана, — розповідала вона, — але мені було сім, я була старшою й мала захищати сестер. Тільки мене нікому було захистити». Вона нікому не розкривала цих травм, навіть чоловікові, з яким прожила двадцять років. Вона навчилася ховати свої почуття від усіх, навіть від себе. Бути відкритою, допитливою, вразливою в дитинстві для неї було б надто ризиковано. Задля безпеки, їй доводилося завжди розуміти почуття інших людей, але не свої власні. Вона потрапила в пастку, виконуючи роль, до якої її примусили в дитинстві, не усвідомлюючи, що вона теж заслуговує на турботу, має право бути почутою, варта уваги.
Мері описала себе як людину, яка не може сказати «ні», відмовитися від нав’язливого прагнення завжди брати на себе турботу про інших. Навіть коли її хвороба стала дуже серйозною, найбільше її хвилювали чоловік та майже дорослі діти. Можливо, склеродермія була способом її тіла, нарешті, відкинути цю надмірну відповідальність?
Можливо, її тіло робило те, що не міг зробити її розум: відкидало безжалісні вимоги, які були спочатку висунуті до дитини, а тепер вона висувала до себе сама — вимога ставити інших вище за себе. У 1993 році в першій статті про Мері у своїй колонці для журналу The Globe and Mail я висловив це припущення: «Якщо нам не дають можливості навчитися казати «ні», — писав я, — то наше тіло скаже це за нас.» Також я навів кілька цитат із медичної літератури, які висвітлювали негативний вплив стресу на імунітет.
Припущення, що чинником ризику виникнення склеродермії або інших хронічних захворювань, може бути те, як люди поводяться зі своїми емоціями, для деяких медиків є справжнім прокляттям. Спеціалістка з ревматичних захворювань однієї великої канадської лікарні написала різкого листа редактору журналу, засуджуючи як мою статтю, так і журнал, що насмілився її надрукувати. Вона заявляла, що я недосвідчений і не провів жодних досліджень.
Те, що медик-спеціаліст заперечував зв’язок між тілом та розумом, мене не здивувало. Дуалізмом — розділенням на дві частини того, що є єдиним цілим — просякнуті всі наші переконання щодо здоров’я та захворювань. Ми намагаємося зрозуміти роботу організму окремо від розуму. Ми намагаємося описувати людину — як здорову, так і ні — так, ніби вона існує окремо від середовища, у якому росте, розвивається, живе, працює, грає, любить та помирає. Такими є приховані вкорінені упередженості сучасної медичної науки, що їх засвоюють більшість медиків під час навчання й потім впроваджують у свою медичну практику.
На відміну від інших дисциплін, медицині ще належить засвоїти важливий урок теорії відносності Ейнштейна: розташування спостерігача впливає на явище, за яким спостерігають, і змінює результат спостереження. Як зазначив один із перших дослідників стресу чесько-канадський вчений Ганс Сельє, неусвідомлені припущення вченого як визначають, так і обмежують те, що він або вона виявлятиме. «Більшість людей досі не усвідомлюють, якою мірою дух наукових досліджень та їхні результати залежать від особистих припущень дослідника, — пише він у книжці «Стрес життя». — В епоху, яка настільки залежить від науки та вчених, це фундаментальне положення заслуговує на особливу увагу»1. У цьому чесному та самовикривальному ствердженні Сельє, який сам був лікарем, висловив істину, яку мало хто розуміє навіть зараз, чверть століття по тому.
Що досвідченішим стає лікар, то більше він знає про окрему систему організму або його орган, і тим менш схильний брати до уваги людину, якій належить ця система або орган. Майже всі люди, бесіди з якими ви знайдете в цій книжці, визнали, що ані спеціалізовані лікарі, ані сімейні терапевти ніколи не пропонували їм обговорити їхнє особисте життя. Якщо й були такі спроби, пацієнти відчували, що такі діалоги не вітаються в медичній спільноті. Говорячи з моїми колегами про одних і тих самих пацієнтів, я зрозумів, що навіть після багатьох років лікування та спілкування з пацієнтом лікар може не мати жодного уявлення щодо його життя та досвіду поза вузькими рамками хвороби.
У цій книжці я маю намір написати про те, як впливає на здоров’я стрес, особливо прихований, який починається в дитинстві кожного з нас і вкорінений настільки міцно та глибоко, що ми вважаємо його частиною нашої істинної сутності. І хоча я намагався представити тут стільки наукових доказів, скільки це доцільно в книжці для широкої публіки, усе ж основу її — принаймні, для мене — складають особисті історії, якими я маю можливість поділитись із читачами. Однак, може статися, що люди, які звикли до абстрактної логіки, вважатимуть такі історії не переконливими.
Залишити відповідь