НОРМАЛЬНА, АЛЕ НЕ ПРИРОДНА І НЕ КОРИСНА
У наші дні орієнтація на однолітків настільки широко поширилася, що стала нормою. Багато психологів і вихователів, та й звичайні люди почали розглядати її як природний стан і часто навіть не вважають її особливим феноменом, гідним вивчення. Отож її приймають як належне. Але «нормальне» в значенні відповідності загальноприйнятим нормам – не те саме, що «природне» або «корисне». В орієнтації на однолітків немає нічого корисного або природного. Така «контрреволюція», що змінила природний хід речей, взяла гору лише нещодавно в найбільш розвинених промислових країнах. Причини цього ми розглянемо нижче (в третьому розділі). Феномен орієнтації на однолітків поки ще не став частиною традиційних культур, він не проник і в багато областей західного світу, віддалених від глобалізованих міських центрів.
Протягом всієї еволюції людства і майже до самої Другої світової війни орієнтація на дорослих була нормою для розвитку людини. Ми, дорослі, що піклуються про молоде покоління, батьки і вчителі, лише недавно втратили наш вплив, навіть не усвідомивши цього факту.
Орієнтація на однолітків здається нам природною або залишається непоміченою, тому що ми втратили нашу інтуїцію і тому що мимоволі самі почали орієнтуватися на однолітків. Представники післявоєнних поколінь Англії, Північної Америки та й багатьох інших куточків індустріального світу самі настільки зациклені на однолітках, що не можуть тверезо оцінити всю серйозність цієї проблеми.
Донедавна культура передавалася по вертикалі, від покоління до покоління. Протягом тисячоліть, писав Джозеф Кемпбелл, «молоде покоління здобувало освіту, а доросле набиралося мудрості», вивчаючи, переживаючи і осягаючи традиційні форми культури. Дорослі відігравали ключову роль у передачі культури, беручи те, що вони отримували від своїх батьків, і передавали це далі, своїм дітям. Але культура, з якою знайомляться наші діти, – це найчастіше культура їхніх однолітків, а не батьків. Діти створюють свою власну культуру, вельми відмінну від батьківської і в деякому сенсі навіть чужу їй. Тепер культура передається не по вертикалі, а по горизонталі, представники молодого покоління передають її одне одному.
Ключовими елементами будь-якої культури є її звичаї, музика, стиль одягу, свята, історія. Музика, яку слухають діти, дуже мало нагадує ту, що слухали їхні діди. Зовнішність наших дітей набагато більше відповідає зовнішності їхніх однолітків, ніж культурній спадщині їхніх батьків. Вечірки на честь їхніх днів народження та їхні ритуали більше схожі на ті, що влаштовують інші діти з їхнього оточення, ніж на вечірки їхніх батьків. Все це здається нам нормою лише тому, що ми самі орієнтовані на однолітків. Феномен існування молодіжної культури, окремої і відмінної від культури дорослих, з’явився приблизно п’ятдесят років тому. Хоча пів століття – це відносно невеликий період для історії людства, в житті кожної окремої людини це ціла епоха. Більшість читачів цієї книги виросли в суспільстві, де культура вже передавалася по горизонталі, а не по вертикалі. З кожним новим поколінням цей процес, що загрожує зруйнувати цивілізоване суспільство, набуває все більшої сили і йде все швидше. Навіть за двадцять років, що минули між народженням моєї першої і моєї п’ятої дитини, позиції батьків серйозно ослабли.
У великому міжнародному дослідженні, проведеному британським дитячим психіатром сером Майклом Руттером і кримінологом Девідом Смітом, йдеться про те, що феномен дитячої культури, що вперше з’явився після Другої світової війни, став одним із найяскравіших і зловісних соціальних явищ двадцятого століття2. Це дослідження, в якому взяли участь найвидатніші науковці з шістнадцяти країн, пов’язує поширення асоціальних форм поведінки зі згасанням передачі культури суспільства по вертикалі. Наслідком появи дитячої культури, відмінної і окремої від основної культури суспільства, стало зростання злочинності, насильства, агресії та правопорушень в середовищі молоді.
Ці загальні культурні закономірності простежуються і в рамках індивідуального розвитку наших дітей. Те, ким ми хочемо бути і якими ми хочемо бути, визначається нашою орієнтацією, тим, кого ми вибираємо зразком для наслідування, з ким ми себе ідентифікуємо. У сучасній психологічній літературі підкреслюється роль однолітків у створенні почуття ідентичності дитини3. Коли дітей просять описати себе, вони дуже часто навіть не згадують про своїх батьків, розглядаючи себе виключно в рамках системи цінностей і очікувань інших дітей і групи однолітків, до якої належать. Відбувся якийсь серйозний системний зсув. Занадто часто сьогодні однолітки замість батьків грають головну роль у формуванні особистості дитини.
Всього кілька поколінь тому ключова роль належала батькам. Карл Юнг припускав, що сильний вплив на дитину мають навіть не самі стосунки батьки-дитина. Найбільш болісно позначається на особистості дитини те, що в цих стосунках відсутнє. Знаменитий британський дитячий психіатр Д. В. Віннікот так описує подібну ситуацію: «Щось дуже важливе повинно відбуватися, але нічого не відбувається». Ця думка лякає. І ще більше лякає той факт, що, якщо однолітки тепер важать більше, ніж дорослі, те, чого не вистачає у стосунках з ними, залишить найбільш серйозний відбиток. У стосунках з однолітками абсолютно відсутня безумовна любов і прийняття, прагнення піклуватися про іншу людину, здатність до самопожертви, бажання зробити все заради зростання та розвитку іншої людини. Під час порівняння стосунків між однолітками і дітьми та батьками, батьки виглядають святими. Результати такої підміни для багатьох дітей обертаються катастрофою.
Одночасно з поширенням орієнтації на однолітків у нашому суспільстві жахливо швидкими темпами зростає число дитячих суїцидів: за останні п’ятдесят років в Північній Америці кількість таких випадків серед дітей від десяти до чотирнадцяти років зросла учетверо. У цій віковій групі зростання числа самогубств було особливо стрімким, тільки в період з 1980 до 1992 рік він склав 120 %. У бідних районах, де заміщення батьків однолітками найбільш поширене, цей показник збільшився4. Те, що стоїть за цими суїцидами, дуже показово. Як і багато дослідників розвитку людської особистості, я завжди припускав, що основним провокуючим чинником у подібних випадках є батьківське неприйняття. Тепер це вже не так. Я деякий час працював з неповнолітніми правопорушниками. Частиною моєї роботи було вивчення психологічної динаміки у дітей і підлітків, які здійснювали спроби суї- циду, успішні чи ні. На моє безкінечне здивування, вирішальним фактором найчастіше ставали стосунки з однолітками, а не з батьками. Не я один прийшов до таких висновків, вони підтверджуються все зростаючою кількістю повідомлень про випадки дитячих суїцидів, спровокованих неприйняттям і знущаннями з боку однолітків. Чим більше значення мають однолітки, тим більше дітей приходить у відчай через байдуже ставлення однолітків, через неможливість відповідати групі, через неприйняття з боку однолітків або виключення з групи.
Жодне суспільство, жодна культура від цього не захищена. В Японії, наприклад, традиційні цінності, що передаються старшими, стали жертвою вестернізації і розвитку молодіжної культури. Донедавна в цій країні практично була відсутня дитяча злочинність і подібні проблеми в школі, але зараз вона відчуває на собі найсерйозніші наслідки орієнтації на однолітків, включно зі зростанням числа правопорушень, дитячих суїцидів і відрахувань зі шкіл. Журнал Натрег’з нещодавно опублікував добірку передсмертних записок, залишених японськими школярами, котрі скоїли самогубство: більшість із них назвало основною причиною свого рішення накласти на себе руки неможливість витерпіти знущання з боку однолітків5.
Наслідки орієнтації на однолітків стають найбільш очевидними в підлітковому віці, але її ранні ознаки видно вже до другого або третього класу. Передумови цієї проблеми з’являються ще до того, як дитина починає відвідувати дитячий садок. Це необхідно розуміти всім, особливо батькам зовсім маленьких дітей, які хочуть уникнути виникнення такої проблеми або зупинити її розвиток на самому початку.
Замовлення можна зробити за посиланням.
Залишити відповідь