Модель Ньюфелда – це результат 40-річних пошуків зв’язків між осяяннями найвидатніших умів, які вивчали реалізацію людського потенціалу. Завдяки своєму бажанню побачити загальну картину, Гордон Ньюфелд зміг побудувати комплексну модель, що дає батькам і вчителям панорамний погляд на розуміння дітей зсередини, а значить і на те, як взаємодіяти з ними.
Модель Ньюфелда – це комплексний підхід, який зближає теорію розвитку і теорію прив’язаності. Ці теорії виникли в Європі, де кожен дослідник зазвичай створював коло своїх послідовників. Викладаючи ці теорії в Північній Америці, де часом не вистачає теоретичної бази, доктор Ньюфелд об’єднав їх і приніс назад до Європи, використовуючи просту і зрозумілу всім мову.
Наша мета – реалізація людського потенціалу
У взаємодії з дітьми ми керуємося певними цілями. Зазвичай, вчителі та батьки хочуть керувати поведінкою. Їхня мета – щоб дитина добре поводилася. Нашою ж метою є реалізація людського потенціалу, і в цьому її значна відмінність від концепції управління поведінкою.
Всі діти народжуються із потенціалом стати повноцінними особистостями. Дитина може мати риси аутизму або страждати від фетального алкогольного синдрому, але однаково у кожного є шанс реалізувати свій людський потенціал. Нас турбує саме реалізація людського потенціалу, а не забезпечення гарної поведінки в конкретний момент часу. Наша мета – щоб батьки і вчителі задумалися про те, які умови необхідні для реалізації людського потенціалу.
Якщо основна мета – це формування бажаної поведінки за допомогою таких методів як тайм-аут або практика наслідків, то ми втрачаємо найважливіше, тому що ці методи не можуть допомогти дитині стати повноцінним дорослим. Якщо найбільше нас хвилює успішність дитини в школі і суспільстві, ми втрачаємо найважливіше, тому що іноді соціальна взаємодія і школа перешкоджають становленню людської особистості. Тримаючи в умі цю парадигму, хочеться запитати: «А яка роль школи в тому, щоб допомогти дитині реалізувати свій потенціал?»
Свого часу Джон Локк займався проблемою того, як навчити дітей пристосовуватися, щоб вони “вписалися в суспільство”, тому що побоювався, що діти виростуть невдахами. Але це зовсім не сприяло досягненню дітьми свого людського потенціалу.
Що значить бути людиною і реалізовувати свій потенціал
Давайте підійдемо до питання з трьох боків. Обходячи навколо проблеми, можна розглянути її з різних боків, дістатися до її суті та виділити три грані. В результаті вийде трикутник із проблемою всередині нього:
- Життєздатна істота, здатна незалежно функціонувати
- Життєстійка істота, здатна переживати невдачі
- Соціальна істота, здатна спілкуватися з іншими, одночасно зберігаючи свою індивідуальність.
Життєздатність як окрема істота: Вона починається з прагнення плода стати повністю незалежним фізіологічно. Потім дитина продовжує розвивати свою психологічну життєздатність, допоки не стане психологічно незалежною. Про це говорить історія Іова. Якщо позбавити нас усіх прив’язаностей, чи зможемо ми залишитися життєздатними? Чи зможемо ми вижити? Чи можемо ми функціонувати незалежно від наших прив’язаностей? Питання у тому, як досягти цього.
Життєстійка істота: Ми, люди, найбільш адаптивні з усіх створінь, оскільки змушені зустрічатися з мінливістю долі і пристосовуватися. У нас є потенціал стати стійкими перед негараздами – процес, якому вчишся все життя, але цей потенціал не завжди виходить реалізувати.
Соціальна істота: здатність бути одночасно самим собою і частиною колективу, без втрати власного «я». Вища мета створення сім’ї – єдність без втрати індивідуальності. Чи здатні ми брати до уваги інших, в той час як думаємо про себе? Діти ще не здатні бути соціальними істотами. Це набагато більше, ніж просто жити із оточуючими і бути приємним співрозмовником. На розвиток цієї здатності можна витратити все життя, і навіть більше. Але саме це робить нас справжніми людьми. Така наша людська доля.
Розкриття потенціалу спонтанне, але не є неминучим
Ніхто не народжується зрілою особистістю. Всі батьки і вчителі повинні прагнути забезпечити дітям умови для розкриття потенціалу. Саме це, а не поведінка, є мірилом. Якщо, наприклад, тринадцятирічний підліток демонструє відсутність життєстійкості та життєздатності, а також не може зберігати особисту цілісність, перебуваючи серед інших, потрібно запитати себе, як йому допомогти досягти цього. Всі філософи – Джон Дьюї, Сократ, Платон, Руссо, Локк й інші – намагалися відповісти на це питання. Ньюфелд, вивчивши більш ранні роботи своїх колег із психології розвитку, визначає процеси дозрівання як спонтанне розкриття людського потенціалу.
Ми знаємо, що розкриття потенціалу спонтанне, але не неминуче. Під «спонтанним» мається на увазі, що ми не можемо викликати розвиток, так само, як не можемо змусити рости герань або жолудь – перетворитися в дубове дерево.
Вирішення питання досягнення зрілості не криється в генетиці, оскільки генетика може допомогти вам народити потомство, але не зробить вас життєздатним або соціальною істотою. Зрілість обох батьків – зовсім не гарантія, що і їхня дитина досягне зрілості. У незрілих батьків – такі ж шанси на дозрівання їхньої дитини, як і у перших. Зовсім не важливо, наскільки ви розумні, тому що навіть найбільш недалекі здатні прогресувати у розвитку.
Деякі вважають, що рішення проблеми – в освіті та створенні відповідної програми навчання з раннього віку. Вони вважають, що ми можемо навчити дітей бути соціальними істотами. Однак зовсім не навчальні заклади роблять людину дорослою, можна бути доктором наук і в той же час зберігати незрілість на рівні одинадцятирічної дитини, між освітою і зрілістю немає кореляції. Письменник Роберт Блай назвав незрілість епідемією сучасності. Ми не дорослішаємо, незважаючи на всю освіченість.
Теорія навчання виступає за формування характеру дитини. Іншими словами, ви визначаєте, що хочете отримати, і намагаєтеся сформувати поведінку, щоб досягти бажаного результату. Звичайно, можна зробити так, що дитина буде поводитися так, ніби їй не все одно, але її поведінка може стати основою для самомилування. Не можна створити справжнє яблуко або квітку, старанно виліплюючи їхню зовнішню форму, і, звичайно, з дітьми таке теж неможливо. У дитячому садку вчать, як правильно поводитися одне з одним, проте, згідно з дослідженнями, чим більше діти спілкуються, тим більше вони не знають, як бути разом, не втрачаючи своєї індивідуальності.
Як виглядає дорослішання
Говорячи про життєздатність, ми розглядаємо так званий процес становлення. Існує енергія відваги, яку можна спостерігати вже у дворічної дитини, яка зайнята стихійною грою. Дорослішання – це процес, у результаті якого дитина стає окремою істотою, що прагне до незалежного функціонування, здатна розділити свій світ на «моє» і «не моє». Ми не можемо домогтися дорослішання, оскільки, якщо ми зробимо таку спробу, енергія зникне. Якщо ми спробуємо стимулювати допитливість, дитина скоріше буде проявляти її для нас, а не тому, що це потрібно їй. Дорослішання – дуже тонкий процес, який ми готові визнавати з великими труднощами. Сократ і Платон говорили про те, що справжня освіта – це не те, що ми вклали в дитину, а те, що виходить від самої дитини. Освіта – це величезна система передачі інформації, яка сьогодні мало зважає на необхідність особистості сформувати самостійність. Самостійності неможливо навчити, це повинно прийти зсередини.
Говорячи про життєстійкість, ми розглядаємо неймовірний процес, який називається процесом адаптації, в якому дитина розвивається як життєздатна істота. Ми маємо ціле покоління дітей, які не можуть впоратися з невдачами і завжди повинні наполягти на своєму. Коли дитина розуміє марність своїх зусиль, у її нервовій системі відбуваються фізіологічні зміни, які допомагають їй розвинути рухливість психіки і прийняти ті речі, які вона не в силах змінити. Горе – це частина життя, сльози – знак трагедії. Ми забули про те, наскільки важливі сльози смутку для нашого дорослішання. Роль терапії полягає в тому, щоб утримати людину в цьому стані, поки їй не залишиться нічого, крім сліз. Сльози марності допомагають людині адаптуватися до того, над чим вона не має контролю. Дослідження показують, що дітям потрібно відносно багато плакати, щоб адаптуватися до того, що вони не в силах змінити. Деякі експерти називають 10 найбільш поширених синдромів, які діагностуються у дітей, “синдромами сухих очей”. Адаптація та відновлення душевних сил неможливі без пролиття сліз.
Говорячи про соціалізацію, ми розглядаємо дуже цікавий процес інтеграції, який дає нам можливість розібратися із внутрішнім конфліктом. Ми отримуємо ззовні різноманітні окремі сигнали. Процес інтеграції дозволяє поєднувати їх, що дає нам здатність вирішувати різні завдання. Когнітивний дисонанс і душевний розлад розчищають шлях для роздумів і самоконтролю. Багато батьків і педагогів намагаються навчити самоконтролю трирічних, але це не те, чого можна вимагати від дитини. Самоконтроль формується за допомогою процесу інтеграції.
Дорослішанню заважає застрягання
Дорослішання забезпечує реалізацію людського потенціалу, а перешкодою дорослішанню є застрягання в розвитку. Іншими словами, ми всі виростаємо, але не всі дорослішаємо, незрілість стає нормою. У наш час старшокласник, який повністю реалізує свій потенціал – це насправді рідкісне явище. У той же час, саме реалізація потенціалу повинна бути нормою, а не те, що вважається нормальним у наші дні. Застрягання в розвитку – ненормальний стан і цю проблему потрібно вирішувати.
Робота з проблемною поведінкою – це всього лише робота із симптомами застрягання. Абсолютно кожна дитина в потенціалі може успішно виявляти ознаки адаптації, становлення й інтеграції. Дитина імпульсивна, тому що у неї не активізований процес інтеграції, а не тому, що їй поставили той чи інший діагноз. Наприклад, дорослішання не скасовує аутизм у дитини, яка страждає цим розладом, але аутична дитина може подорослішати, тому що вона має потенціал стати життєздатною і життєстійкою, як і будь-яка інша людська істота.
Основний фактор розвитку – емоція
Нашим завданням є допомогти дітям у розкритті їхнього потенціалу. Але що є основним фактором розвитку і що ми повинні відслідковувати? Нейробіологія стверджує, що основним фактором розвитку є емоції.
Джон Локк і Скіннер, яких турбувало виховання належної поведінки, підкреслювали важливість раціональності і контролю над емоціями у жінок і дітей. Але навіть мозок розвивається за допомогою лімбічної системи. Щоби правильно розвиватися, нашому мозку необхідно відчувати певні почуття. Якщо у дітей немає можливості плакати і відчувати необхідні для дорослішання почуття, ніякі тайм-аути і наслідки не допоможуть їм досягти психологічної зрілості. Саме тому погану поведінку не варто ставити в центрі нашої уваги. Реалізація потенціалу – ось до чого ми прагнемо.
У центрі нашої уваги – провісники поведінки, внутрішні пружини, які керують поведінкою дитини. Такими провісниками є емоції. Саме емоції – та сама внутрішня пружина, а основні процеси росту починаються задовго до того, як дитина здатна свідомо мислити.
Але якщо нас хвилює поведінка, ми не будемо замислюватися про почуття, а просто змінюючи спосіб мислення дитини неможливо домогтися від неї стати незалежною особистістю. Зовсім не наслідки, соціальний досвід або знання допомагають дитині досягти психологічної зрілості. Наші почуття, емоції, наше серце – ось те, що керує нами.
Почуття марності дозволяє нам адаптуватися і відновитися після втрати або травми. Почуття наповненості собою від того, що нас люблять, від своєї значущості для інших, керує процесом становлення і допомагає нам стати самими собою. Скорбота через марність утримати цю наповненість сприяє тому, щоб ми ставали незалежними істотами.
Нарешті, змішані почуття (частина мене відчуває одне, а інша частина – протилежне) керують процесом інтеграції, який завжди знаходився під пильною увагою тих, хто вивчає процеси розвитку. Сьогодні ми знаємо про існування префронтальної кори головного мозку, своєрідної змішувальної чаші, в якій поєднуються наші почуття і яка включається у віці близько 5-7 років. Саме між п’ятьма і сімома роками дитина починає висловлювати змішані почуття, і зароджується її самоконтроль. Наше завдання – підтримати цей процес, замість того, щоб намагатися зробити неможливе, форсуючи її розвиток раніше належного терміну.
Дозрівання гальмується через спорудження психологічного захисту
Якщо дозрівання спонтанне, шлях до зрілості базується на емоції, і для дорослішання нам просто необхідно відчувати основні почуття (почуття наповненості, марності і змішані почуття), чому діти «застрягають» на шляху до дозрівання?
Відповідь – у спорудженні захисту від вразливості. Коли наш емоційний біль стає нестерпним, ми починаємо зводити захисні бар’єри. Фройд першим помітив і описав це явище, що стало початком психології розвитку. Фізичні вади або психологічні розлади, брак професійно-технічної підготовки – все це не є перешкодою в реалізації закладеного в нас потенціалу, нашому розвитку перешкоджає крихкість людської психіки, яка особливо тендітна у дітей. Як пояснював це Фройд, якщо вразливість стає для людини нестерпною, споруджуються захисні бар’єри. Ось їхнє коротке описання.
Перша лінія захисту – це емоційні фільтри. Лімбічна система відфільтровує болісні почуття, дитина перестає плакати і сумувати, вона стає байдужою. Вона більше не відчуває страху або каяття. Дитині можуть поставити діагнозом різні розлади, але насправді це все прояви захисту. Ми повинні бути дуже обережними, щоб не ранити дітей, але нас так хвилює поведінка, що ми не помічаємо дитини, яка втратила здатність відчувати. Перцептивне заперечення (заперечення сприйняття), друга лінія захисту мозку, не дає дитині бачити те, що може пробудити в ній почуття вразливості. Третя лінія, захисне відчуження, спонукає дитину відмовлятися від близькості з тими, до кого вона прив’язана. Дитина в захисному відчуженні не здатна психологічно подорослішати.
Захисти говорять про те, що мозок намагається захистити дитину від нестерпного душевного болю. Зараз у нас є інструменти вимірювання цього болю. Так, вимірюючи рівень кортизолу в слині, можна побачити, який стрес відчувають діти при розділенні (сепарації) зі своїми основними прив’язаностями. Рівень кортизолу у дошкільнят зашкалює і впливає на розвиток мозку, але ці цифри нікого не турбують.
Почуття сорому і небезпеки, які переповнюють дитину, є для неї досвідом, який неможливо винести. Взаємодія з однолітками, коли дитину відкидають, дражнять, соромлять, є подальшим джерелом нестерпного болю, тому що через наш поспіх соціалізувати дітей, друзі для них стають більш значимі, ніж батьки. Всім дітям потрібне відчуття надійної і безпечної прив’язаності до дорослих, щоб вирости психологічно зрілими.
Що знаходиться в серці проблеми
Всебічно розглядаючи парадигму Ньюфелда, ви побачите, що в серці проблеми – наше власне серце. Почуття задоволеності (наповненості) і неможливості постійно бути задоволеним (утримати цю наповненість), почуття емоційного дисонансу, печалі і розчарування – це ті почуття, відчуваючи які ми поступово психологічно дорослішаємо. Мигдалина мозочка, «коробка передач» лімбічної системи, переключає нас з того, що не працює, на те, що працює, і поступово ми набуваємо рис зрілої людини. Жодна дитина не має цих рис при народженні. Життєздатність, життєстійкість і здатність до інтеграції – це властивості зрілої особистості, жодна з яких не є ні вродженою, ні набутою. Всі ці характеристики є результатом психологічного дорослішання.
Поки ми не зрозуміємо, що ключ до виховання дитини – це дитяче серце, ми будемо відволікатися на безліч інших речей. Прийняті в сучасному світі практики дисциплінування і ранньої соціалізації призводять до притуплення емоційної чутливості. Серця наших дітей каменіють, зникає магія життя, переривається процес дозрівання і відбувається психологічне застрягання. Нам треба звертати увагу не на поведінку дитини, а на відсутність ознак зрілості.
Відсутність рис, притаманних зрілій людині, говорить сама за себе. На їхнє місце приходить вир енергії, яка виходить через агресію, непокору, імпульсивну поведінку і проблеми з навчанням. Ми не розуміємо, що не так, чого не вистачає. Ми боремося з цим виром, але не знаємо, що повинно бути на його місці, а тому боремося з симптомами.
Контекст, у якому відбувається дозрівання
Щоб дитина мала можливість психологічно розвинутися, їй потрібне надійне психоемоційне лоно. Таким лоном є прив’язаність.
Ми звикли думати, що якщо діти будуть занадто прив’язані, вони не зможуть стати самими собою. Зараз ми знаємо, що, як і плід у лоні, дитина може розвиватися, тільки якщо має глибоку і безпечну прив’язаність. Це таїнство природи раніше не усвідомлювалося і не описувалося в мові. Нам довелося придумати спеціальні слова, щоб описати процес і зробити його доступним для розуміння. Тому що багато чого можна відчувати інтуїтивно, але не маючи потрібних слів, про це неможливо розповісти іншим і вплинути на формування потрібного ставлення в суспільстві. Щоб впливати на культуру і установки, необхідно мати можливість передавати знання за допомогою мови.
Дитина потребує стосунків, які живлять: з батьками, бабусею чи дідусем, тітонькою або старшою сестрою. Саме від наших взаємин з дитиною, а не від ролі, яку ми відіграємо в її житті, залежить контекст, у якому відбувається дозрівання. Прив’язаність дитини до нас створює лоно для її гармонійного дорослішання. Не важливо, яку роль ми відіграємо, або якої теорії виховання дотримуємося, важливо, ким ми є для дитини. Важлива не методика, а людина, до якої прив’язана дитина.
Ортогенетичний принцип
Основним мотивом розвитку є ортогенетичний принцип, відкритий Отто Ранком 50 років тому. Інтеграція, здатність змішувати – це «полірування», остаточний етап розвитку. Але перед тим, як інтеграція буде можливою, повинна статися індивідуація, або відділення. Перед тим, як буде можливою індивідуація, має бути достатнє насичення прив’язаністю.
Прив’язаність є тим лоном, у якому дитина стає життєздатною, окремою істотою. Щоби почався процес адаптації і сформувалася життєстійкість, дитині потрібна свобода проливати сльози марності в обіймах близької людини. Сильні прив’язаності захищають дитину від колючого світу.
Прив’язаність завжди є точкою відліку. Ми повинні взяти на себе відповідальність за прив’язаність, повинні триматися за своїх дітей, щоб вони могли звільнитися і стати самими собою. Спрямовуйте свою енергію на підтримку прив’язаності, а все інше зробить природа.
Модель прив’язаності: 6 коренів
Через аналогію з рослиною ми можемо краще зрозуміти, як шість коренів прив’язаності підтримують процес дозрівання.
Протягом першого року життя дитина зберігає близькість з матір’ю або батьком через відчуття: через фізичну близькість, через те, що вона бачить їхні обличчя, чує їхні голоси, відчуває дотики, запахи і смак. Це самий початок.
На другому році життя дитина прив’язується через схожість із матір’ю або батьком. Це двигун становлення мови – дитина намагається говорити так, як ті, до кого вона прив’язана. Отже, батьки формують дитину за своїм образом і подобою.
На третьому році життя дитина усвідомлює, що кращий спосіб зберігати близькість із батьками – це володіти ними. «Моя мама», «мій тато», – каже дитина, висловлюючи прив’язаність, слухаючись і стаючи на бік батьків.
На четвертому році життя дитина хоче бути особливою і важливою для своїх батьків, оскільки тепер вона відкриває для себе, що нам близький той, хто дорогий для нас. У сучасному світі діти не прив’язуються глибоко, якщо вони травмовані занадто довгою або частою розлукою, або усвідомлюють, що вони не важливі і не особливі для тих, до кого вони прив’язані.
Якщо існують умови для поглиблення прив’язаності, лімбічна система відкривається далі й на п’ятому році життя дитина віддає батькам своє серце, висловлюючи свою любов найрізноманітнішими способами. Коли серце дитини не належить батькам, батьки ніяк не можуть вплинути на її розум.
Якщо все йде так, як задумано природою, на шостому році життя дитина почне ділитися з батьками своїм внутрішнім світом. Для того, щоб ми могли виховувати дітей так, як ми хочемо, наші діти повинні бути глибоко до нас прив’язані. Відповіддю на питання індивідуації завжди є ще глибший рівень прив’язаності, тому що з кожним новим рівнем з’являється все більше простору для розвитку індивідуальності.
Прив’язаність – це лоно, в якому відбувається психологічне дозрівання. Вона служить щитом проти зовнішнього стресу, не дає серцю дитини затвердіти, створює простір для становлення особистості, закладає безпечний тил, який надає сміливість для різноманітних починань, і позначає тих, кого слухає дитина і до кого звертається за розрадою. Коли дитина стає підлітком, їй не треба повставати проти старшого покоління, якщо вона має глибоку прив’язаність до батьків, які залишають їй досить простору для того, щоб вона могла стати самою собою.
Глибинні наслідки
Цей підхід має глибинні наслідки для виховання дітей і для принципів нашої освітньої системи. У світлі того, що ми тепер знаємо про те, що потрібно дітям для розвитку і дорослішання, ми зобов’язані змінити наші сучасні способи виховання і створити культуру, в якій наші діти зможуть повністю реалізовувати свій людський потенціал.
Більше читайте у книзі Гордона Ньюфелда і Габора Мате “Тримайтеся за своїх дітей”.
Залишити відповідь