Моральна травма починається під час війни

NOTHING IS OVER!

Коли ми говоримо про психологічні наслідки війни, то майже завжди згадуємо В’єтнам. І це невипадково — саме там бойову психічну травму вперше почали вивчати по-справжньому серйозно.

Власне, діагноз ПТСР з’явився у класифікації DSM-III лише в 1980 році, і за ним стоїть ціла історія діагнозів минулого (shell shock, воєнні неврози). Це не була суха наукова формальність — це був результат боротьби ветеранів за те, щоб їхній стан нарешті визнали справжнім, а не «слабкістю характеру» чи симуляцією. Щоб люди мали право на лікування й на чесну компенсацію. Діагноз дав їм мову, якою про свій біль можна було говорити вголос.

Багато хто пам’ятає «Рембо: Перша кров» як фільм про ПТСР — ті самі флешбеки стали чи не найвідомішим його образом. Але я щоразу ловлю себе на думці про інше. Найважливіше там, як на мене, не флешбеки, а моральна травма.

Вперше цей термін “moral injury” вжив Джонатан Шей — американський психіатр Бостонської клініки VA, який десятиліттями працював із ветеранами війни у В’єтнамі. І його найбільший внесок полягає не в описі флешбеків, а в іншому: моральна травма починається ще на війні.

Він визначав її приблизно так: моральна травма виникає, коли людину зраджує той, хто має законну владу, у ситуації високих ставок — “betrayal of what’s right by someone who holds legitimate authority in a high-stakes situation”.

У цьому визначенні немає жодного зайвого слова. Зрада — але саме того, що людина вважала правильним. З боку не будь-кого, а того, кому вона зобов’язана була довіряти. І не в дрібниці, а там, де ціна питання — життя. Прибери бодай одну з цих умов — і це вже інша травма.

Тому моральна травма народжується не тоді, коли людина бачить смерть чи коли їй стає страшно. А тоді, коли командир без потреби чи без інформування кидає своїх підлеглих на небезпеку. Коли порушують обіцянку. Коли залишають тіла побратимів. Коли людину змушують діяти проти власних переконань або вона стає свідком несправедливості й нічого не може вдіяти.

Це не стільки про страх чи слабкість. А поранення моральних переконань, завдане тими, хто мав над людиною владу.

І саме тому це далеко не лише медична тема чи тема психологів. Це передусім тема командира.

Від його компетентності й порядності напряму залежить психіка тих, ким він командує. Чесно розподілити ризик, дотримати обіцяного, не залишити своїх, захистити особовий склад від моральних дилем на полі бою — усе це не якась зайва «м’якість». Це і є справжня профілактика травми, хай навіть так про неї звикли не думати.

А якщо зовсім конкретно — це означає прості, але важкі речі. Пояснити людям рішення, яке кидає їх у небезпеку, а не просто наказати. Визнати свою помилку вголос, замість приховати її за чужими спинами. Не обіцяти того, чого не зможеш дати. Вибороти ротацію для тих, хто на нулі вже не місяці, а роки. Дрібниці, з яких і складається та сама довіра.

Бо коли ця довіра ламається — ламаються й люди. Немає доступних українських досліджень, але на мою думку, те, що ми сьогодні називаємо абревіатурою СЗЧ, особливо у випадку добровольців із 2022 року чи й раніше, дуже часто не про боягузтво й не про зраду. Це про виснаженого до краю воїна.

Але ж над командиром стоїть держава, і вона теж дає людині слово. Обіцяє забезпечення, медицину, реабілітацію, терміни служби за контрактом, гідність після повернення. І коли пораненого роками ганяють по інстанціях за тим, що йому належить, коли родина загиблого змушена доводити власне право на пам’ять і на виплату — це теж злам обіцянки. Тільки масштаб у нього значно більший.

Повернення додому не створює моральну травму само по собі. Воно лише робить її помітною. Найважливіше відбувається не після війни, а під час неї.

Ми звикли думати про психічне здоров’я військових передусім як про лікування — кризові лінії, терапію, реабілітацію. Усе це життєво необхідне. Але це робота вже з наслідками.

Шей вчить нас думати на крок раніше. Найкраща профілактика моральної травми — це не таблетка й не кабінет психолога, а справедливе, чесне й компетентне лідерство. Однаково потрібне і на рівні взводу, і на рівні цілої держави.

Тому «Ахіллеса у В’єтнамі» та «Одіссея в Америці» варто читати не тільки психологам і психіатрам. Їх варто читати командирам. І тим людям, які ухвалюють рішення вже над командирами.

Бо моральна травма — це питання довіри, відповідальності й зрілого лідерства.

І якщо ми справді хочемо зберегти наших людей, то говорити лише про лікування після війни — замало. Треба говорити й про те, як узагалі не допустити цієї травми, поки війна триває.

Оце, мені здається, і є головний урок Джонатана Шея для України”