Людина може повернутися з війни, але вже не до того життя, що мала раніше. Вона може спати кілька годин на добу, прокидатися від найменшого шуму, перевіряти двері й вікна, не сідати спиною до входу в кафе, уникати натовпу, різко реагувати на гучні звуки. Може не розуміти, чому їй важко перебувати поруч із власною родиною, чому вона не може розслабитися або чому звичайна прогулянка містом перетворюється на постійне сканування простору.
Це один із вимірів того, що Джонатан Шей називає катастрофічним воєнним досвідом. У своїй книжці «Ахіллес у В’єтнамі» американський психіатр, який багато років працював із ветеранами В’єтнамської війни, показує, як бойовий досвід може впливати на людину через роки після повернення. Шей говорить про важкі форми посттравматичного стресового розладу, але водночас показує значно ширшу картину: травма може змінювати фізіологію, психологію та соціальні зв’язки людини.
І найкращий спосіб зрозуміти це – почути самих ветеранів.
«Фактично я вже двадцять років не сплю. У ліжко я лягаю, але сон не йде. Я постійно оглядаю двері, вікно, знову двері. Мінімум п’ять разів підіймаюся на обхід території, а подеколи і по десять-п’ятнадцять»
Так розповідає один із ветеранів В’єтнамської війни, з якими працював Джонатан Шей.
Це не просто про безсоння чи тривожність. Людина, яка пережила бойовий досвід, може й надалі сприймати навколишній світ як простір потенційної небезпеки. Навіть удома, уночі, коли безпосередньої загрози немає, її увага залишається спрямованою назовні: що відбувається за дверима? Що за вікном? Чи все під контролем?
Тому перевірка стає повторюваною: двері, вікно, знову двері. 5 разів. 10. 15…Для самої людини це може бути не дивною звичкою, а способом переконатися, що вона бодай зараз у безпеці.
Одна з ключових проблем бойової травми: небезпека може закінчитися раніше, ніж організм перестане її очікувати.
Постійна готовність до небезпеки є лише одним із прикладів того, як бойовий досвід може продовжувати діяти вже далеко за межами війни. Навички, що на війні рятують життя, у цивільному середовищі можуть стати джерелом виснаження.
Один із ветеранів, з якими працював Шей, після повернення влаштувався на роботу і став членом групи швидкого реагування. Коли на підприємстві сталася аварія, а інші розгубилися, він діяв миттєво та кинувся допомагати постраждалому. У цій ситуації його бойовий досвід виявився безцінним. Але той самий досвід проявлявся і там, де небезпеки не було. Наприклад, у ресторані він не міг сісти посередині залу.
«Ну не можу я сидіти, оголивши тил! Якби мене хтось прикривав, тоді все добре, але в гущі незнайомого люду, ще й з особами азійського типу – і не просіть!»
Йому потрібно було бачити всіх, хто заходить і виходить. Потрібно було контролювати простір і знати, що відбувається навколо. Якщо сісти в іншому місці було неможливо, він чекав, поки звільниться столик у кутку. Для когось це може виглядати як дивна звичка. Для нього – це спосіб почуватися в безпеці.
Те, що колись допомагало вижити, може згодом заважати жити.
Саме так Джонатан Шей описує один із проявів посттравматичного стресового розладу (ПТСР), який може розвинутися після пережитого травматичного досвіду.
ПТСР – це не просто спогади про пережите і не просто підвищена тривожність. Це стан, за якого травматичний досвід продовжує впливати на людину вже після того, як безпосередня небезпека минула.
У книжці Шей описує цілий спектр проявів важкого бойового ПТСР:
- порушення сну та пам’яті;
- постійну готовність до небезпеки;
- різкі або спонтанні реакції на загрозу;
- перенесення навичок виживання у цивільне життя;
- труднощі з довірою до інших;
- прагнення до ізоляції;
- проблеми у стосунках із близькими;
- зловживання алкоголем чи іншими речовинами;
- відчай і відчуття безнадії.
Водночас ПТСР не має одного сценарію. Не всі ці прояви виникають у кожної людини, а їхня інтенсивність може бути різною. Але важливо побачити за цим переліком людину. Людину, яка роками не може нормально спати. Яка не може спокійно сидіти в ресторані, якщо не контролює простір навколо. Яка здригається від раптового звуку. Яка продовжує шукати небезпеку там, де інші її навіть не помічають.
Іноді травма стає настільки частиною повсякденного життя, що починає впливати не лише на саму людину, а й на тих, хто поруч із нею.
Постійна настороженість, потреба контролювати простір, труднощі з довірою, напруження чи спалахи агресії можуть поступово впливати на сімейне життя. Те, що для людини з бойовим досвідом є способом упоратися з небезпекою, для її близьких може бути незрозумілим або навіть лякаючим. Родина теж починає пристосовуватися: обирати тихіші місця, уникати великих скупчень людей, помічати зміни в настрої, знати, коли краще залишити людину наодинці. Найболючіше це може проявлятися у стосунках із дітьми.
«Мене бісить, що діти взаємодіють зі мною з обережністю. Такими вони стали через мене, і мене це бісить»
У цих словах не байдужість до родини, а навпаки, усвідомлення того, наскільки сильно пережите вплинуло на найближчих. Людина може любити свою сім’ю, хотіти бути поруч із нею і водночас не завжди мати змогу почуватися поруч спокійно.
Бойова травма може створювати дистанцію саме там, де найбільше хочеться близькості.
Війна змінює також і саме уявлення людини про те, чи можна довіряти іншим. Якщо в бойовій зоні небезпека може прийти звідусіль, а помилка чи необережність можуть мати смертельні наслідки, постійна настороженість стає способом вижити. Але після повернення цей спосіб сприймати світ не завжди зникає разом із бойовим досвідом.
Людина може продовжувати очікувати небезпеки, зради чи підступу навіть там, де інші їх не бачать. Незнайомі люди викликають напруження. Великі скупчення людей – тривогу. Звичайні ситуації потребують постійного контролю. Через це світ поступово може ставати меншим. Менше людей, яким можна довіряти. Менше місць, де можна почуватися спокійно.
Менше ситуацій, у яких можна просто бути, не перевіряючи, що відбувається навколо.
Джонатан Шей показує, що соціальна ізоляція може бути не свідомим вибором людини, а наслідком того, що її психіка більше не сприймає світ як безпечний. І тут виникає ще один важливий парадокс: людина може найбільше потребувати близькості й підтримки саме тоді, коли їй найважче підпустити до себе інших.
«Я так заздрю всім людям, які можуть просто піти до торговельного центру чи на прогулянку з сім’єю і йти, тримаючись за руки. А я, розумієте, ніколи так не зможу, мені постійно треба бути насторожі, весь час оглядатися»
Є ще одна проблема, на яку автор звертає особливу увагу: людині може бути надзвичайно важко розповісти про те, що з нею сталося на війні. Не тому, що вона не хоче говорити. Іноді тому, що пережите здається настільки далеким від звичайного людського досвіду, що для нього просто важко знайти слова.
Один із ветеранів згадує, як після повернення додому його попросили розповісти про В’єтнам. Він почав говорити. Але за кілька хвилин кімната спорожніла – люди просто вийшли. Після цього він більше нікому не розповідав, що був на війні.
Ця історія показує, наскільки сильно реакція суспільства може впливати на можливість людини говорити про травматичний досвід. Коли людина розповідає про те, що пережила, їй потрібен не лише слухач. Їй потрібне відчуття, що її досвід можна почути й витримати. А якщо у відповідь вона бачить страх, відсторонення, незручність або мовчання, то може зробити висновок: про це краще не говорити.
Так травма залишається всередині.
Можливість говорити про пережите і бути почутим може бути важливою частиною відновлення. Не випадково голоси ветеранів займають так багато місця у книжці «Ахіллес у В’єтнамі». Автор не просто описує симптоми ПТСР – він дає людям можливість розповісти власними словами, що з ними зробила війна.
Бойова травма – це не лише те, що відбувається з психікою окремої людини. Вона може змінити її стосунки з власним тілом, із близькими, з іншими людьми і зрештою з усім суспільством.
Чи можна цьому запобігти?
Принципово важливим завданням є не лише лікування психологічних травм, а й запобігання їм. Важливо дивитися не тільки на наслідки, а й на умови, які можуть посилювати травму: на військову культуру, командування, побратимство, ставлення до військових, можливість говорити про пережите та підтримку, яку людина отримує після травматичних подій.
Це не означає, що психологічну травму можна просто «попередити» чи що кожна людина, яка пережила бойовий досвід, обов’язково матиме ПТСР. Це означає, що ми не безсилі перед наслідками війни. Можна створювати умови, у яких військовий не залишається сам на сам із пережитим. Можна навчати розпізнавати ознаки психологічної травми. Можна підтримувати звернення по допомогу й не сприймати їх як слабкість. Можна будувати середовище, у якому про складний досвід можна говорити без сорому й осуду.
«Досліджуйте, як війна шкодить розуму й духу, і всіляко впливайте на чинники у військових інститутах і культурі, які, без особливої на те потреби, породжують або погіршують ці травми. Як бронежилет урятував купу людей від фізичних каліцтв, так і ми, наші дії у змозі запобігти багатьом психічним травмам»
Саме тому книжку «Ахіллес у В’єтнамі» важливо читати сьогодні кожному, щоб краще зрозуміти людину, яка пройшла через війну.
Джонатан Шей – американський психіатр, близько 20 років працював із ветеранами В’єтнамської війни в системі Veterans Affairs. Його робота з ветеранами, які жили з важкими наслідками бойової травми та ПТСР, стала основою його досліджень війни та її впливу на психіку людини. Автор книжки «Ахіллес у В’єтнамі», в якій поєднує психіатрію, свідчення ветеранів і «Іліаду» Гомера та показує психологічні наслідки бойового досвіду на людину.
Залишити відповідь