Малюк плаче, ви берете його на руки, і хтось поруч неодмінно скаже: «Не привчайте до рук, бо потім не злізе». Цю пораду чула, мабуть, кожна мама немовляти. Вона звучить як давня народна мудрість. Але схожі поради сто років тому давали лікарі, і відтоді науковці дізналися про дітей чимало нового.
Звідки взялася порада «не привчайте до рук»
Наприкінці XIX століття в Америці зʼявилися порадники для батьків із суворими правилами догляду. Одним із найвідоміших був педіатр Лютер Емметт Голт і його книжка «Догляд і годування дітей». У виданні 1907 року він писав, що дитину, яка плаче «від норову, звички чи щоб їй потурали», треба лишити «виплакатися». На це, за його словами, часто йде година, а в крайніх випадках дві-три.
Колисання Голт називав звичкою, яку «легко набути, але важко позбутися». З немовлятами до шести місяців, на його думку, не варто гратися взагалі. Цілувати дитину він радив хіба що в щічку чи в лоб, і що рідше, то краще.
Ще далі пішов американський психолог Джон Вотсон, популяризатор біхевіоризму. 1928 року він видав книжку «Психологічний догляд за немовлям і дитиною» і радив батькам ніколи не обіймати й не цілувати дітей та не садити їх на коліна. Якщо дуже треба, можна поцілувати раз у лоб на ніч, а вранці потиснути руку.
За цими порадами стояла одна думка: дитину можна налаштувати, як механізм, а зайва ласка її зіпсує. Порада «не привчайте до рук» тримається на тій самій логіці: близькість нібито формує шкідливу звичку.
Що про це відомо з досліджень
У середині XX століття ці погляди почали переглядати. 1951 року британський психіатр Джон Боулбі на замовлення ВООЗ написав доповідь «Материнська турбота і психічне здоровʼя». Згодом він сформулював теорію прихильності: щоб дитина нормально розвивалася, їй потрібен стабільний звʼязок із дорослим, який відгукується на її потреби.
Разом із Боулбі працювала Мері Ейнсворт. Вона розвинула ідею «надійної бази»: дитина сміливо досліджує світ, коли знає, що є до кого повернутися.
1958 року американський психолог Гаррі Гарлоу розповів про досліди з дитинчатами макак. Малята могли обирати між дротяною «мамою» з пляшечкою і мʼякою, обтягнутою тканиною. Вони майже весь час трималися за мʼяку, а до дротяної ходили тільки поїсти. Гарлоу назвав це «контактним комфортом» і вважав його необхідним для розвитку.
Згодом науковці взялися перевірити й саме носіння на руках. 1986 року дослідники Гунцікер і Барр провели рандомізоване дослідження з 99 парами «мама-немовля». Мами з однієї групи носили дітей на руках більше, ніж зазвичай. У шість тижнів, коли плач буває найсильнішим, ці діти плакали й вередували на 43% менше, а ввечері на 51% менше. Спали вони не гірше, ніж діти з іншої групи.
Проте результат підтвердили не всі. Пізніше дослідження Сент-Джеймс-Робертса з колегами (1995) такого ефекту не знайшло. Тож носіння не вимикає плач, але й шкоди від нього науковці не знайшли.
2013 року науковці з японського інституту RIKEN помітили ще одну річ. Коли мама брала немовля на руки й несла, серце дитини одразу починало битися повільніше, і вона заспокоювалася. Коли мама просто тримала дитину, такого не було. Схожу реакцію дослідники побачили й у мишенят.
Американська академія педіатрії сьогодні пише прямо: увагою немовля не розбалувати, а якщо відгукуватися на його поклик, загалом воно плакатиме менше. У перші місяці найкраще відгукуватися швидко. А ВООЗ, ЮНІСЕФ і Світовий банк 2018 року назвали чутливий догляд одним із пʼяти складників турботи, потрібної дитині для розвитку.
Про це пише і Карлос Гонсалес у книжці «Цілуйте мене міцно». Він пояснює, чому малюки просяться на руки і чому не люблять спати самі, і вважає потребу в близькості природною, а не поганою звичкою.
Як це виглядає в житті і з чого почати
Порада «не привчайте до рук» часто лунає саме тоді, коли найважче. Дитина не злазить із рук, справи стоять, сил немає. І здається, що вся біда в «звичці». Насправді немовля, яке проситься на руки, повідомляє про звичайну потребу: йому голодно, холодно, страшно чи просто хочеться бути поруч.
Буває й так, що ніхто нічого не каже, а мама сама стримується, щоб не «розбалувати». Тоді варто згадати, що думка «не привчайте до рук» спирається на ту саму логіку, що й порадники столітньої давності. Сучасні педіатри радять інакше. Взяти дитину на руки, коли вона кличе, означає відповісти на її сигнал.
Кілька простих кроків, які радить Американська академія педіатрії:
- Спершу подбайте про найнагальнішу потребу. Якщо дитині холодно, вона мокра й голодна, зігрійте, перевдягніть, потім нагодуйте.
- Якщо все гаразд, а плач не минає, спробуйте колисати, погладжувати, співати чи тихо говорити.
- Шукайте своє: пробуйте різні способи, щоб знайти ті, що найкраще пасують саме вашій дитині.
А якщо плач здається вам незвичним або щось непокоїть, порадьтеся з лікарем.
Як підтримати себе і тих, хто радить
Носити дитину фізично важко. Тому дозвольте собі допомогу: нехай на руки візьме партнер, бабуся чи подруга, поки ви відпочиваєте. Чутливий догляд не означає бездоганний. Бувають хвилини, коли ви не встигаєте підійти одразу, і це не перекреслює всього іншого.
А бабуся, яка каже «не привчайте до рук», найчастіше хоче як краще. Схожі поради колись давали з добрими намірами навіть лікарі. Можна подякувати за турботу і спокійно пояснити, що відтоді знання про дітей змінилися.
Що почитати
«Цілуйте мене міцно» Карлоса Гонсалеса – книжка на захист дитини. Її автор, педіатр, пояснює, чому малюки просяться на руки і чому близькість не шкодить.
Залишити відповідь