Що б ви сказали батькам, стурбованим проблемою харчування дитини, які хвилюються через те, що «їхній малюк мало їсть»?
Щоб вони не турбувалися. Люди постійно говорять: «Моя дитина нічого не їсть», «Моя дитина їсть недостатньо»… але я б їм порадив не турбуватися, тому що діти і так їдять занадто багато. В Іспанії сьогодні ми бачимо 30% дітей з ожирінням, і це, без сумніву, одна із найсерйозніших проблем, яка є у іспанських дітей сьогодні. Через що виникає зайва вага? Через те, що діти їдять занадто багато або їдять погану їжу. Ваша мама не говорить, що Ви мало їсте? Напевно іноді проскакує!? Це одна з тих материнських фраз, які «якщо тобі не скаже мама, то хто скаже?». Це з серії «сходи в туалет перед виходом, а то потім не зможеш».
А що з приводу надмірної кількості контрольних візитів до педіатра?
Раніше люди не ходили до лікаря. Треба було дуже погано почуватися, щоб піти. Чому? Тому що це було дуже дорого. Зараз люди йдуть до лікаря за всім підряд. Точніше, самі – ні, вони ведуть дітей до лікаря. Між 7-ма і 50-ма роками люди звертаються до лікаря, тільки якщо у них температура 40 не спадає кілька днів. Але діти… – це інше. Це називається «контроль за здоров’ям дитини». Деякою мірою ми, лікарі, самі цьому посприяли. Населенню було запропоновано ходити до лікаря, робити огляди без особливої потреби, і це викликає занепокоєння.
Інша тема, яка турбує батьків, – дитячий сон. Думаєте, це таке «сучасне» занепокоєння?
Думаю так. Погляньте: батьків завжди турбувало, якщо дитина не спала, але питати про це педіатра… Справді, коли я починав працювати педіатром, не пам’ятаю, що хто-небудь запитував мене про сон своїх дітей. Думаю, що це занепокоєння не володіло людьми, допоки хтось не сказав, що у дітей має бути розклад. Це не та ідея, яка може виникнути спонтанно у безлічі людей, тому що в реальному житті такого не буває. Наприклад, якимось батькам може спасти на думку ідея надіти на дитину черевики. Для чого? Ну, адже вона коли-небудь почне ходити, взуття ми всі носимо і т.д. А чому їм не спаде на думку щодня лягати спати в один і той же час? Кому таке спало на думку? Жоден дорослий не встає і не лягає в один і той же час у вихідні. Не думаю, що людям спонтанно спало на думку, що дитина повинна лягати спати в один і той же час щодня. Як і ідея про те, що діти повинні спати на самоті, в той час як в усі часи діти спали з батьками.
Багато людей так міркують про дитячий плач: «заспокоїться, нічого не трапиться, якщо поплаче». Справді нічого не трапиться?
Станеться. Станеться те, що дитина плаче. А якщо плаче, це означає, що їй погано. Дитина плаче, як і всі діти, – і ти не можеш цього уникнути: плаче, коли її переодягають, роблять щеплення, миють… Звичайно, ти намагаєшся зробити так, щоб вона плакала якомога менше, оскільки знаєш, що її плач означає, що їй погано. Намагаєшся заспокоїти, пояснити, що відбувається… Чому ти це робиш? Тому що дитина плаче – і не треба інших пояснень. Часто люди використовують дивні аргументи, щоб не заспокоювати дітей, типу: «І що станеться? Якщо дати їй поплакати – у неї хіба травма на все життя залишиться?». Проблема не в цьому, просто мені і в голову не приходить так робити.
Звідки ця усталена думка, що «діти погані», що вони постійно «нас провокують»?
Для мене це загадка. Припускаю, що такі речі можуть спонтанно приходити в голову тим батькам, яких виховували без ласки, на яких кричали, яких карали і т.д. У такому випадку, вони можуть думати, що це нормально. Вважається, що наші батьки накладають на нас такий відбиток, що все подальше життя ми проводимо або «з ними», або «проти них». У будь-якому випадку, все залежить від батьків, і частіше ми опиняємося «з ними». Так що робити щось, відмінне від того, що робили наші батьки, рівнозначно тому, щоб кинути їм в обличчя те, що вони чинили з нами погано. А цього багато-хто не зробить ні за що на світі. Це, помножене на незнання, змушує багатьох батьків діяти так, а не інакше.
З приводу так званих дітей «з особливими вимогами». Вони взагалі існують?
Ну, це просто такий вислів. Є діти, які просять більше інших, які плачуть більше за інших… так і є. А чому так буває – тому що сама дитина така, або з якоїсь іншої причини, – я не знаю. Тут може впливати характер, темперамент, як з нею поводилися в перші місяці… Коли ми говоримо, що це діти «з особливими вимогами», то це просто манера говорити, уникаючи ярликів і некрасивих визначень – типу «плакса», наприклад.
Також важливо, що саме ви маєте на увазі під поєднанням «особливі вимоги». Проблема не у визначенні, яке ви вживаєте, а в наслідках, які воно може мати. Якщо, називаючи їх дітьми «з особливими вимогами», ми уникаємо таких назв як «плакса», «невихований» або «примхливий», і допомагаючи їхнім батькам зрозуміти, що у таких дітей є підвищені потреби, то таке формулювання цілком корисне. Якщо ж це служить для того, щоб хтось вирішив, що такі діти мають мутуючий ген або у них проблеми з головою і тому їм потрібні ліки, щоб їхні «вимоги знизилися», – тоді це трагедія. Я вважаю, що тема гіперактивності явно роздута. Я не заперечую, що може існувати який-небудь випадок (я не експерт і не психолог), коли виникає потреба в певному виді медичної допомоги. Ймовірно, існує. Але не може бути, щоб в Сполучених Штатах 20% дітей від 10 до 15 років мали діагноз «гіперактивність». Адже це кожна п’ята дитина – ні більше, ні менше. Якби мені сказали 1 з 100 – гаразд. Але невже справді стільки?
Ми, батьки, стали менш терпимими…?
Батьки, вчителі… Подивимося. Або діти залишилися такими, як були, а ми терпимо їх менше, або діти «вантажать» нас тепер більше, більше плачуть, більше рухаються… Якщо друге, то треба задуматися, що відбувається, або що ми зробили не так, що вони такими стали. Я не здивуюся, якщо поєднуються обидва чинники: батьки менш терпимі, але й діти також менш терпимі, тому що ми їх ростимо по-іншому. Адже це зовсім не одне і те ж – дитина, яку виховували вдома батьки, і дитина, яку виховували в дитячому садку. Не одне і те ж – дитина, якій дозволяли гратися самій, і дитина, кожну секунду життя якої контролювали. Не одне і те ж – дитина, яка з народження дивилася телевізор, і дитина, яка в очі його не бачила.
Це спостереження, це теорія… але я прекрасно пам’ятаю, як колись давно бачив серйозний документальний фільм, в якому один американський фахівець, професор якогось університету, говорив про гіперактивність. Так ось, він сказав, що часто дітей, які «погано поводилися», карали, не пускаючи на прогулянку, в той час як така дитина якраз потребувала ще довшої прогулянки. Прогулянка – не сучасний винахід, ще в XVIII столітті в школах були майданчики для відпочинку. Тому що дорослі бачили, що дитина може поводитися спокійно і вчитися, тільки якщо вона «випустить пару». Дітям потрібно випускати пару, по-іншому не вийде. Дивіться, яка цікава штука виходить. Я відвідував курси для дорослих, курси для лікарів, слухав багатьох експертів в освіті. Всі вони вважають, що тривалість навчання повинна бути максимум 3/4 години, тому що довше 45 хвилин люди не виносять… І це на медичних конгресах! Так що ж це виходить – дорослий потребує перерви після 45 хвилин, а дитина може витримати 2 години? Це неможливо!
Чи настільки важливо «випускати пару»?
Дуже важливо. Фактично, зараз є школи, які як експеримент поставили в класах бігові доріжки. Тобто, коли вчитель в класі пояснює, найактивніші діти слухають його на біговій доріжці. У спортивних залах перед біговими доріжками стоїть телевізор. Однак, замість перегляду телевізора, тут проходить урок математики. Це вічна суперечка, і в моїй останній книзі я про це говорю: що краще – займати дітей активною діяльністю, щоб вони випускали пар, або спокійною, щоб вони заспокоювалися? Це дві протилежні думки, про які спір іде давно, але ось що ми бачимо: якщо порівняти дітей, яким протягом годинної перерви читали казки, з дітьми, які провели цю годину в русі, то більш уважними на уроці були останні.
І крім усього іншого, треба усвідомлювати різницю між грою під наглядом і без нагляду. Це не одне і те ж. Діти все більше потребують вільних ігор, але їм це все менше дозволяють. Раніше діти йшли на вулицю гратися, зараз ідуть на позашкільні заняття під наглядом вихователя. Діти мають вкрай мало вільного часу, коли вони можуть сказати «а тепер я роблю, що хочу». Люди переконані, що дітей треба весь час чимось займати, не давати їм нудьгувати, – але ж нудьга має найважливіше значення! Нудьгувати не погано.
Є дві крайності – батьки, які відсилають дітей в міській табір і «до побачення!», і батьки, які купують книгу з рекомендаціями, як постійно зайняти дитину. Кращі моменти мого раннього дитинства, спогади моїх перших трьох років пов’язані саме з нудьгою. Пам’ятаю, як стежив за краплями води, які залітають через вікно в кімнату в дощові дні. У 3 або 4 роки я саме це пам’ятаю, а ігор не пам’ятаю.
Щодо цієї нудьги. Багато-хто говорить, мовляв, «відведи його в дитячий садок – там ними займаються і їм не нудно»
В іспанському садку – сумніваюся. У більшості гідних країн є закон, який приписує одного вихователя на кожні три або чотири дитини. У доповідях Організації економічного співробітництва і розвитку наводяться ці дані, а також дані про кількість дітей, які відвідують садочки в кожній країні, відпустки з догляду за дитиною і т.д. Відносно кількості дітей на одного вихователя, ми знаходимося на рівні Туреччини і Мексики, а не Франції, Німеччини або Англії. Дитина в Німеччині не ходить в садок, де 8 дітей на одного-єдиного вихователя, і набагато менше серед них однорічних.
Робочий розклад в Іспанії – також не помічник
Розклад роботи та відпусток. У дітей 3 місяці канікул, у батьків – 1 місяць відпустки. Як це поєднати? Це ненормально, якщо дитина в 11 років весь липень сидить вдома, поки її батьки працюють. Чи не хочеться нам всіх зрівняти? Так нехай сидять з дитиною по 4 години кожен. Мій батько, працюючи по 8 годин, зміг дати трьом дітям університетську освіту. А тепер так не вийде, тому що нас обдурили. Мені кажуть, що рівень життя зараз нижчий, ніж коли я був маленький? Може, зараз в Іспанії життя гірше, ніж в 60-ті? Думаю, що сьогодні життя не гірше. Люди, що працюють тепер стільки ж, скільки працював мій батько, отримують більше. Справа в тому, що у мого батька ніколи не було машини, а на канікули ми їздили на море під Барселону, навіть коли підросли. Зараз – у кого не спитай – всі вже побували в Індії. Я Індію бачив тільки на фотографії. Найважливішим у нашому житті мало б стати виховання наших дітей. Тільки ось розуміємо ми це, коли вже надто пізно і вони виросли, або коли дітей вже пізно заводити. Мої батьки змогли обійтися без машини, змогли носити штопані шкарпетки і не їздити в далекі країни, тому що вірили, що головне – виростити дітей і дати їм освіту. Зараз багато людей занадто пізно розуміють, що є головним. Замість того, щоб відмовитися від машини або подорожей, вважають за краще витрачати гроші в репродуктивних клініках в 38 років. Ми живемо в суспільстві, яке нас змушує вірити, що мати дітей – не найважливіше. Але раптом ти розумієш, що, виявляється – ні, це і є найважливіше!
Передзамовити книгу “Цілуйте мене міцно” можна тут
Залишити відповідь