У цій статті, присвяченій дисципліні, яка складається з двох частин, доктор Гордон Ньюфелд розглядає основні причини проблемної поведінки та її нові ігрові рішення.
Останнім часом я постійно думаю про гру. Можливо, це вплив трьох маленьких онуків. Можливо, це тому, що я хочу залишатися молодим, і гра, безумовно, допомагає в цьому. Можливо, тому, що тема гри останнім часом постає в науковій спільноті, і я створив новий курс «Гра та емоції», який приніс моєму життю як теоретика багато задоволення. Якими б не були причини, я гадаю, що став фанатом гри.
Зазвичай ніхто не пов’язує концепції гри та дисципліни. Для цього є вагома причина. Дисципліна, як правило, пов’язана з мотивуванням до роботи, яка націлена на результат. Фундаментальна теорія роботи, яка застосовується до дисципліни, полягає в тому, що поведінка формується її наслідками. Отже, з цього випливає, що головним завданням у дисципліні буде контроль за результатами поведінки дитини. Тож коли виникає проблемна поведінка, ті, хто вірять в мотивування до роботи, думають: «Які результати необхідно організувати чи нав’язати дитині, щоб донести до неї, що така поведінка неприйнятна?» Або, коли дитина робить щось, що нас особливо радує: «Які результати (наприклад, винагороди) ми повинні дати дитині, щоб донести до неї те, що така поведінка заохочується?»
З іншого боку, гра полягає не в результатах, а в самій діяльності. Таким чином, гра – протилежність роботі. Гратися – означає не задумуватися про результат, який може принести ця діяльність.
Ті, хто вірять в мотивування роботи припускають, що до дітей необхідно ставитися як до маленьких співробітників, щоб вони врешті-решт навчилися пов’язувати причину і наслідок… і поступово прийшли до зміни власної поведінки. Застосовуючи такий підхід, сама дисципліна стає важкою працею, намагаючись знайти саме той результат, який може призвести до саме тієї поведінки, яку чекають.
Є дві основні проблеми з таким підходом до дисципліни:
По-перше, діти (і незрілі особи, в цілому) не діють відповідно до мотивування роботи. Немає значення, наскільки логічними можуть бути наслідки, коли дитина не мислить з точки зору результату. З розумних причин розвитку, які ми зараз тільки починаємо виявляти, діти створені так, що здатні діяти лише в ігровому режимі, залишаючись сліпими до результату, який може принести гра.
Друга проблема полягає в тому, що робота насправді не дає таких результатів поведінки, яких ми прагнемо. Основна причина цього полягає в тому, що дисципліна не може вирішити основні проблеми, які породжують небажану поведінку. Ми часто вважаємо дисципліну коригуючою, але в цьому може бути сенс лише тоді, коли у проблемної поведінки немає глибших причин. Виявляється, є п’ять ключових проблем, які лежать в основі майже всіх типів поведінки, яка, як правило, піддається дисципліні – і дисципліна не вирішує жодну з них:
Найпоширенішою причиною проблемної поведінки є незрілість.
Діти не народжуються зі здатністю вирішувати проблеми, враховувати точку зору інших людей, робити висновки про результати чи керувати своїми емоціями та поривами. Навіть коли вони знають, що добре, а що ні, вони часто не в змозі зробити це. Навіть їхні найкращі наміри занадто часто залишаються нереалізованими. Хоча ці дефіцити розвитку призводять до значної проблемної поведінки, їх неможливо виправити за допомогою дисципліни. Тільки справжнє дозрівання забезпечить ті результати, яких ми прагнемо. Тим часом нам слід подумати, що робити з дитиною, поки вона не стане достатньо зрілою, щоб діяти відповідно до свого досвіду.
Другою основною причиною проблемної поведінки є брак правильних стосунків з відповідальним дорослим.
Діти повинні бути глибоко прив’язані і перебувати в стані довірчої залежності, щоб мати глибоке і системне бажання поводитися добре. Коли цієї прив’язаності бракує, діти будуть інстинктивно чинити опір і протистояти, коли відчують примус. Це називається супротив. Таку проблемну поведінку не можна вирішити за допомогою дисципліни; насправді, дисципліна погіршить її. Запитання, яке необхідно поставити, – це як розвинути такі стосунки, в яких діти самі захочуть поводитися добре. Якби саме це було нашим основним бажанням, то було б менше потреби в дисципліні.
Третьою причиною більшості випадків проблемної поведінки є сильні емоційні імпульси дітей, які прагнуть вивільнення.
Усі види дисципліни посилюють ті ж емоції, які заводять дитину у неприємності. Коли ми відчуваємо, що емоція – рушійна поведінка, нам варто запитати себе, як ми можемо допомогти дитині вивести цю емоцію, не потрапляючи в неприємності. Одне лише розуміння цієї динаміки значно змінило б нашу поведінку.
Четверта причина проблемної поведінки полягає в тому, що дитина інстинктивно не прагне до обережності, обачності та стурбованості тоді, коли це необхідно.
Ці якості – не особистісні характеристики, яким слід навчати, а скоріше плоди здорової системи сповіщення про небезпеку. Щоб діти не потрапляли в неприємності й не шкодили, їхній мислячий мозок повинен відчувати зворотний зв’язок працюючої системи сповіщення про небезпеку, коли насувається біда. Занадто багато наших дітей втратили здатність почуватися обережно, обачно та стурбовано, і тому у них за визначенням є проблеми з дисципліною. Питання, яке ми повинні ставити собі у подібних випадках, – як допомогти відновити здатність дитини почуватись обережною та обачною, коли цього вимагає ситуація.
П’ята основна причина проблемної поведінки – нездатність відчувати марність, коли дитина з нею стикається.
Щоб вирішити проблемну поведінку на рівні мозку, діти повинні відчути смуток і розчарування, коли стикаються з чимось, що не можуть змінити. Занадто багато наших дітей втратили почуття марності. Вони роблять одні й ті ж речі, які не працюють, знову і знову, і їм не вистачає стійкості, щоб знати, що вони виживуть, не домігшись свого. Дисципліна як така не може сприяти адаптації, а наслідки чи покарання не можуть дати належного результату. Тільки правильні почуття можуть щось змінити. Якщо поведінка не змінюється, ми повинні запитати себе, як допомогти дитині знайти загублені сльози смутку, які допомогли б їй пройти лабіринт життя.
Якби ці п’ять основних причин проблемної поведінки були вирішені, не було б потреби дисциплінувати дитину. Ми повинні нагадати собі, що дисципліна як така не може вирішити основні труднощі, які лежать в основі більшості проблемних процесів. Насправді, звичайна дисципліна, як правило, погіршує ситуацію. Якби ми по-справжньому зрозуміли, ми б знали, що справжній виклик у дисципліні – це не провчити дитину, а в тому, щоб «не нашкодити» і знайти спосіб, щоб впоратися з симптоматичною поведінкою, поки не настане час вирішувати ключові проблеми. Це розуміння кардинально змінило б спосіб взаємодії з нашими дітьми, і не лише тоді, коли виникає проблемна поведінка.
Це повертає мене до гри. Дивно, але гра постає як відповідь на ті ж проблеми, які ми зазвичай намагаємося виправити за допомогою дисципліни. Ось чому гра – це природне середовище для незрілих. І тому я вірю в гру, а не в роботу, щоб досягти результатів, які ми так прагнемо отримати від своїх дітей.
То як працює гра? Я розгляну це питання у другій частині цієї статті. Наразі я хотів би залишити вас з думкою, що, можливо, ми сприймаємо дисципліну занадто серйозно. Можливо, ми були занадто засліплені нашою працьовитістю для дорослих, щоб зрозуміти, на скільки важлива гра. Можливо, нас увів в оману, здавалося б, безневинний і несерйозний характер гри, який заважав нам усвідомлювати, що це може дати ті результати, яких ми прагнули.
Ніщо в природному розвитку не працює напряму. Ми могли б собі дозволити трохи полегшити батьківство, дозволити дітям бути дітьми та знайти спосіб навести порядок у їхньому всесвіті, який не дуже схильний до роботи.
Одна відповідь