Коли я закінчив, директор подався вперед і виголосив свій вердикт.
— Бреде, правду кажучи, — промовив він, а потім зупинився, ніби не знав, як бути далі: — Я не бачу вас учителем. Мені здається, що синдром Туретта тільки заважатиме. Не уявляю, як ви зможете когось учити.
— Перепрошую? — Я мусив прокрутити в думках щойно почуте: я не бачу вас учителем.
Директор похитав головою.
— Бреде… з вас насміхатимуться від ранку до вечора. Учні не зможуть зосереджено займатися своїми справами. За весь той час, який працюю, я бачив багатьох учителів, але не бачив жодного із синдромом Туретта.
Я відчув, як паленіють мої щоки. І звісно, у цю найгіршу мить у мене вихопилося пронизливе «і-іп!», шия смикнулася вбік, натягнувши сорочковий комір так, що на шкірі з’явився відбиток.
Директор навіть оком не зморгнув. У цьому не було потреби. Він просто дивився, як я «доводжу» його правоту.
— Запевняю вас, сер, я можу навчати. Власне, я знаю, що кращий за багатьох інших учителів, бо я ще боровся, щоби здолати цю ваду. Моя студентська практика була цілком успішною. І у мене не було проблем через синдром Туретта, хай би що ви казали. Це взагалі ніяка не проблема.
Директор уперто мовчав. Напевне, уявляв, як я стою в класі, де зібралося двадцять п’ять п’ятикласників, і видаю дивні звуки. Він нахилився ближче.
— Діти, з якими я працюю в цій школі… у цьому районі… вони вас точно поб’ють, якщо ви будете отак шуміти перед ними цілий день. Тут ви не будете в безпеці. Розумієте, що я хочу сказати?
Я став подумки рахувати від десяти до одного. Це явно не школа моєї мрії, але я був би радий і такій роботі, тому вирішив не палити ніяких мостів. Ніби цілком очевидно, що я не зміг переконати чоловіка взяти мене на роботу, бо в нього своє бачення людей із синдромом Туретта.
Директор підбив підсумок:
— Якщо хочете бути вчителем, під час уроків ви повинні стримувати всі сторонні звуки.
Я підвівся й розгладив піджак.
— Дякую вам за співбесіду.
У директора на обличчі з’явився розгублений вираз, ніби я був його гостем, який вирішив піти раніше.
— Ви вже йдете?
— Боюсь, ваша вакансія мені не підійде, — промовив я, намагаючись триматися спокійно й бадьоро. — Ще раз дякую за співбесіду. Я заберу своє портфоліо й не заберу у вас більше жодної хвилини.
Я потягнувся за портфоліо, і він віддав його без заперечень. У мене в гаманці лежала складена вирізка з текстом «Закону про американців з інвалідністю». Щось усередині мене наказувало витягнути цей закон і зачитати, як я робив це часом у кінотеатрах, коли адміністратор намагався виставити мене за поріг. Та зараз я не став цього робити, натомість, вийшов у приймальню, пройшов повз секретарку, яка, я певен, лиш полегшено зітхнула, побачивши, як гаркаючий чоловік у темному костюмі покидає школу.
Сівши в машину, я стиснув кермо і важко задихав. Я можу зберігати спокій у подібних ситуаціях, але, як бачите, за це доводиться розплачуватися посиленими тиками та посмикуванням тіла. Я був безмежно розчарований і звично приступив до процедури самозаспокоєння, яка стала для мене таким самим постійним супутником, як і синдром Туретта. Зрештою, це не остання школа на землі. І не останній шанс.
Я нагадав собі, що робота в такому місці однаково перетворилася б на пекло. Та навіть після цього мені була огидна сама думка просто взяти й поїхати, мов нічого не сталося. Цей чоловік піддав мене дискримінації, банальній і тупій, відмовив у можливості чесною працею заробляти на прожиття. Він порушив закон. Крім того, він був із такої породи людей, яких хтось носом має тицьнути у факти, щоби вони врешті визнали очевидне. Колись я до останнього обстоював свою позицію, якщо йшлося про мої свободи та права. Я міг подати в суд — і треба було б це зробити, — але після такої зустрічі воно було того не варте.
Уже збираючись завести машину, я відчув різкий, пекучий біль у шиї. Я розпустив краватку, розстібнув сорочку, зняв дзеркало заднього виду й подивився, у чому річ. Від безперервного посмикування шиї шкіра під коміром розтерлася до крові.
Непросто було вшитися подалі від цієї школи. Я повернув ключ запалювання і виїхав з автостоянки, та поки виїхав на головне шосе, яке вело додому, я вже нічого не бачив. Сльози затуманили мій погляд. Я пригальмував на узбіччі та опустився головою на кермо.
От і все, думав я. Усім директорам моя інвалідність — як кістка в горлі. Здавалося, усе зрозуміло: синдром Туретта переміг мене, поклав у глибокий нокаут. Він не давав мені займатися тим, чого мені завжди хотілося найбільше: вчити дітей, даруючи їм радість пізнання. Якийсь час я просто сидів і тупо витріщався на машини, які проїжджали повз мене.
Чим менше часу залишалося до осені, тим більше докучала мені думка, яку я досі місяцями гнав від себе. Що робити, коли мене через синдром Туретта ніхто не візьме на роботу? Скільки ще директорів побачать у мені не дипломованого фахівця з педагогічною освітою, а просто жертву недуги?
Тут я зробив глибокий вдих, відчуваючи, як легені наповнюються повітрям. Я наказав забути, що таке відмова. Скільки дверей раніше з ляском зачинялося переді мною — і нічого, усе якось вдавалося.
Не все одразу! От приїду додому і як слід обміркую, як бути далі з пошуками роботи. А поки що треба вести машину.
Залишити відповідь