Ця книга дуже тісно пов’язана з моїм особистим життям.
Два роки тому моя мама захворіла на рак. Того ж року я розійшлася зі своїм чоловіком. Ми з мамою намагалися підтримувати одна одну, але сил у обох було мало. У мене траплялися депресивні стани, без запрошення починали литися сльози – я просто не могла їх більше утримувати в собі. В голову лізли дурні думки. Діти переживали (і зараз переживають) складний підлітковий період, їм потрібна була моя підтримка і увага, а я відчувала, що мені просто нема чого їм дати. Мені було страшно. Я розуміла, що потребую допомоги і почала її шукати. Я знайшла психолога і почала психотерапію, і водночас почала шукати різні книги та відео в інтернеті. Грошей, які я заробляла уроками англійської, також не вистачало, але я відчувала, хоча й не зовсім усвідомлено, що найголовніше – вижити психологічно і емоційно, а потім я зароблю.
Психологиня, якій я розповідала про мої труднощі з дітьми, порадила мені книгу Гордона Ньюфелда і Габора Мате “Hold On to Your Kids”. В українському перекладі «Тримайтеся за своїх дітей», але тоді я не знала про його існування. Якби знала, швидше дійшла б туди, куди все ж згодом все одно прийшла. Що доводить той факт, що ми однаково потрапляємо туди, куди веде нас серце, тим чи іншим шляхом. Отже, бажано розуміти, що у нас на серці і куди воно нас веде.
Ця книжка про підлітків підтримала мене, допомогла ставитися до своїх дітей з більшим співчуттям і розумінням, сімейний клімат став м’якшим, теплішим. А ще вона познайомила мене з Габором Мате (про Гордона Ньюфелда і його роботи я вже знала). Так я натрапила спочатку на його відео в мережі. Сталася дивна річ – від цієї людини, яку я ніколи не зустрічала і яка не знала про моє існування, я відчула співчуття. Ці відео говорили мені: «Не звинувачуй себе. У тебе є серйозні причини відчувати весь цей біль, сум, гнів. Співчувай собі, як співчувала б найближчому другові».
Якось після однієї розповіді про дитячі травми я лягла на підлогу і уявила себе новонародженою – тією дівчинкою, яка лежить сама у боксі, а маму через правила пологового будинку не пускають до неї протягом трьох довгих днів. А потім – дівчинкою, яку відвезли до бабусі, тому що декретна відпустка була дуже короткою, і мама не могла собі дозволити втратити роботу. Цій маленькій дівчинці довелося звикати до нових людей і нового оточення – а потім відвикати і знову звикати до батьків і дитячого садочку, в якому вона повинна була залишатися до вечора, як і більшість дітей. Я тоді наплакала цілу невеличку калюжу на підлозі. А потім я обійняла себе і сказала собі: «Я люблю тебе і ніколи тебе не залишу». Так почалася, точніше, продовжилася моя дорога до себе.
Габор Мате має великий досвід лікаря-терапевта і практичний досвід психолога – він працював у найбільшому ванкуверському хосписі і у центрі допомоги людям із залежністю. Усі його матеріали присвячені зв’язку травм, які ми переживаємо у дитинстві і дорослому віці, з, автоімунними захворюваннями, хронічними порушеннями, раком.
Я побачила в його бібліографії книгу When the Body Says No (Коли тіло каже «ні»). Вона про людей, які хворіють на рак та інші серйозні захворювання. Саме так – більше не про захворювання, а про людей, про їхнє особисте життя, їхні проблеми. Коли я прочитала уривок про те, як часто такі хвороби бувають у людей, які прагнуть допомагати іншим і забувають про себе, придушують свій внутрішній біль, це мене ніби вдарило. Саме такою була моя мама. Вона була емоційним центром нашої сім’ї і психологічно тримала її на своїх плечах. Іноді вона могла бути надто контролюючою – потім я зрозуміла, чому. Вона не любила скаржитися і жалкувати. Вона була родом з Анапи, що на Кубані. Любила жартувати, легко сміялася. Любила море. І була практичною, стійкою, сильною. Вона виросла в СРСР, у жорстких умовах тоталітарного режиму, які залишили свої відбитки на кожній людині, проте була дуже людяною.
Я замовила цю книгу в оригіналі і почала перекладати її для мами. Я перекладала і розповідала їй трохи своїми словами. А потім подумала, що цю книгу варто було б видати українською, тому що вона найважливіша для нас – тих, хто народився і виріс у нелюдяному тоталітарному режимі з його зневажанням людської особистості. Для тих, хто не звик давати собі відпочити, зазирати собі в душу, розбиратися зі своїми почуттями, прислухатися до своїх бажань. Для тих, кого вчили віддавати все іншим – тобто, державі. А потім, коли держава розвалилася, ми почали шукати, на кого ж тепер дивитися, кому віддавати свої сили, хто має піклуватися про нас і приймати за нас рішення. Нам потрібно було комусь належати, ми не бачили цінності в самих собі. Ми віддавали свої сили сім’ї, роботі, тільки не собі. Ми не розуміли, що для відновлення цих сил потрібно піклуватися і про себе.
Я написала авторові, і він відповів, що буде радий, якщо його книга вийде в Україні. Тоді я почала шукати видавця. Я написала у тридцять видавництв, з яких кілька відповіли, що книга, на жаль, не їхнього формату, а більшість зовсім не відповіла. І тут головна редакторка харківської видавничої групи «Школа», Наталія Косенко, якій я дуже вдячна, зателефонувала мені і порадила молоде видавництво, про яке я не знала і в якому вийшла українською книга «Тримайтеся за своїх дітей» Габора Мате і Гордона Ньюфелда. І я написала листа у Дніпровське видавництво «Смакі».
Я думаю, ми схожі тим, що «Смакі» теж почалися з себе і власної сім’ї. Перші книги видавництва, переклади найновіших книг з розвитку і виховання, присвячені гармонійному, чуйному вихованню дітей з любов’ю і радістю. Отже, команда видавництва зацікавилася книгою Габора Мате. Я отримала чуйного і доброзичливого листа від директора, познайомилася з чудовою командою видавництва, і ми почали роботу над українським перекладом.
Наприкінці жовтня 2021 року я закінчила переклад. Тоді ж мами не стало. Я сподівалася, що ця книга теж допоможе їй зазирнути у себе зі співчуттям і любов’ю, але, можливо, їй тоді більше потрібні були любов, тепло і чуйна підтримка. Я шкодую, що не проводила з нею більше часу. І все-таки, за два місяці цієї осені ми з нею стали дуже близькими – можливо, ми повернулися до тієї близькості, яка була між нами, коли я була маленькою дівчинкою. Вона до останнього жартувала і посміхалася так щиро, що сяяло все її обличчя.
Автор присвятив книгу «Коли тіло каже «ні» своїй матері. На мою роботу над її перекладом мене надихнула моя мама, яку я дуже люблю. Її звали Лариса.
Залишити відповідь