Жахлива війна змусила українців кидати свої рідні домівки та шукати прихисток за кордоном. За даними ООН, Україну залишили понад 5,2 млн. осіб. Проте, зворотна міграція набирає обертів. І якщо на початку війни до України поверталися чоловіки, аби захистити країну, то зараз повертаються і жінки. У жінок різні причини, чому вони не захотіли залишатися за кордоном. Далі історії дівчат, які вже повернулися в Україну.
Анна зі Львова, 20 років
«Ранок недобрий, почалася війна» – від цього повідомлення 24 лютого прокинулася Анна.
«Ніколи не відчувала таких емоцій, коли не розумієш, що тобі робити, взагалі. Цього дня в мене був вихідний, сиділа на кухні, писала батькам, друзям, паніка, почали вмикати сирени. Ті перші сирени взагалі не описати словами. Скролю новини, вибухи по всій Україні, ухвалила рішення зібрати екстрений рюкзак. Хоча я нікуди ще їхати не збиралась.»
Рішення їхати за кордон за дівчину прийняли її хлопець та батько. Вони пояснили дівчині, що їм так буде спокійніше. Дівчина їхала з двома подругами: одна з Києва, інша зі Львова, як власне Анна. Батько відвіз дівчат на піший кордон зі Словаччиною, де була найменша черга. Зазвичай подорож зі Львова до кордону займала 3 – 4 години, цього разу – 9,5 годин. Після цього ще 14 годин на морозі. Ситуація на кордоні була важкою: люди кричать та агресують, діти плачуть, бо хочуть додому, бо голодні…
Словаки зустрічали українців дуже люб’язно, видали сухпайок і чай…і прийшло усвідомлення, що це не сон, що це реальність. Від цього полилися гіркі сльози.
З кордону дівчат забрали друзі та відвезли у місце тимчасового проживання. Опинившись у безпеці, дівчата все ще лякалися гучних звуків, апатія, сором через те, що вони у безпеці. День складався з волонтерства, скролінгу новин і шерингу інформації для іноземців.
Коли у Львові стало відносно спокійніше, дівчата вирішили їхати додому.
«Навіть те, що прилетіло в Яворів, нас не зупинило, бо бажання бути вдома, біля сім’ї значно сильніше.»
Повернення в Україну відбулося без проблем, а прикордонників навіть здивувало.
«І ось цей день, коли тебе зустрічає коханий на порозі квартири, ти бачишся з батьками, друзями, колегами – найкращий день у моєму житті. Емоції переповнювали. І начебто все встало на свої місця, але сирена, яку ти чув в перший день, повертає тебе в реальність. А ці 3 тижні за кордоном були як сон. Зараз я щаслива, бо я вдома, але моя тривожна валіза стоїть на порозі зібрана, бо це, на жаль, наша реальність сьогодні.»
Даша, 23 роки (комунікаційниця та менеджерка в студії Makhno, м. Вінниця)
Даша з хлопцем виїхали з Києва у Вінницю до батьків 25 лютого. Протягом тижня дівчину вмовляли виїхати за кордон та вивезти маму та сестру, які не розмовляють іноземними мовами та ніколи не були за кордоном самі. Дівчина погодилася, аби мама та батько перестали плакати. 6 березня Даша з мамою та сестрою виїхали автобусом в Польщу до знайомого.
Автобусом жінки доїхали до міста Ополе. Там їх зустріли та відвезли до Варшави. Деякий час вони жили у маленькому містечку, де немає нічого довкола. Потім знайшли помешкання у Варшаві. Ціна адекватна, але однаково дорого.
Дівчина не хотіла покидати рідну країну та коханого, без якого не може жити.
«Моя позиція – якщо щось трапиться, то нехай із нами обома, бо жити я без нього не зможу. Але основною причиною стало те, що й мама сильно скучила за татом, і він не міг жити без неї. За 24 роки шлюбу батьки розлучалися лише раз на один тиждень приблизно у 2000 році, коли мама відпочивала зі мною 2-річною в Криму.»
Черги на автобус до України теж великі – багато охочих повернутися. Даша ні секунди не пошкодувала, що повернулася.
«Я щаслива бути зі своїм коханим, дбати про нашого пса та наш маленький заклад у Вінниці. Зараз у нашому місті багато нових людей, які змушені були виїхати з Харкова, Києва, Маріуполя. Наша «Аудиторія» працює, щоб їм тут було комфортно. Ми багато розмовляємо, людям це зараз необхідно.»
Юлія, 23 роки (редакторка з Краматорська, зараз живе в Києві)
У 2014 році рідне місто дівчини 4 місяці перебувало під окупацією. Вона все це переживала і нікуди не їхала. В 2016 році Юля вступила в університет та почала своє життя в Києві. А через 6 років 25 лютого дівчині довелося поїхати з міста. На вокзалі був жах і ніхто не знав, яким потягом вдасться виїхати та чи вдасться взагалі. Дівчина планувала потрапити у Польщу, але купити квитки на потяг було майже неможливо. І все ж вдалося – дівчина придбала квиток на потяг «Київ – Варшава». 300 людей, 3 вагони, в купе – семеро, з яких троє дітей.
«Ми їхали цілу добу, тому що потяг усю ніч змінював напрямок через обстріли в регіонах. Їхали без світла, щоб нас ніхто не зміг помітити. Коли перетнули кордон, там нас зустрічали безліч поляків із гуманітарною допомогою. Нагодували, видавали якісь необхідні речі для мам, діток. Це були дуже щемкі кадри, як бабусі та дідуся навіть через віконечко потягу передавали ковдри та цукерки дітям.»
Через весь стрес Юля переплутала закордонний паспорт з трудовою книжкою, але це не було проблемою. У Варшаві дівчину зустріли подруги. Через деякий час вона переїхала до інших знайомих. Дівчина була серед своїх, але однаково постійно відчувала себе чужою і дуже хотіла додому. Повертатися додому було ще дуже небезпечно. І тоді вона вирішила поїхати ще на 2 тижні у Латвію до родичів.
Перебуваючи у безпеці, Юля завжди думала про маму та бабусю, які залишилися у Краматорську. Дівчина хотіла бути з ними хоча б в одній країні. Вона боролася з відчуттям провини та чекала, що ось-ось закінчиться. Згодом дівчина зрозуміла, що, на жаль, немає відповіді на питання «коли закінчиться війна» і вирішила повертатися. Вона розуміла, що це небезпечно, але принаймні вона буде вдома та разом зі своїми співвітчизниками чекати на перемогу.
«У Києві я одна, усіх друзів розкидало по всім куточкам України та сусідніх країн. Мама з бабусею не хочуть кидати свій дім і їхати до мене у відносну безпеку, порівняно з Донецькою областю. Але мені однаково тут краще. Стало легше, ніби я вже не тікаю, я в себе вдома.»
Василина, 22 роки (бренд-аналітикиня, м. Івано-Франківськ)
Василина разом із молодшим братом та двома тітками вирушила в Польщу, де живуть її родичі. Дорога була важкою, майже 2 доби стояли на кордоні, було холодно. Ситуацію на кордонах рятували волонтери та Мальтійська служба допомоги.
Оскільки дівчина жила у родичів – життя за кордоном було комфортним. За 3 тижні життя у Польщі українка жодного разу не зіткнулася з чимось неприємним. Поляки дуже гарно всюди приймали та допомагали. Проте це не дім і вирішили повертатися.
«Страшно, що коли щось трапиться з іншими членами родини, мене не буде поряд, або якщо тата заберуть у військкомат, то ми навіть не попрощаємося. Також ми об’єктивно усвідомлювали, що Франик – досить безпечне місце, у нас не було суттєвої причини виїжджати з країни взагалі. Тож батьки дали добро, і ми повернулися. Зовсім не шкодую, що повернулася, шкодую, що кудись виїжджала взагалі.»
Залишити відповідь