Ще кілька років тому дитина з тиками чи заїканням могла здаватися рідкістю – одна на клас, і всі про неї знали. Сьогодні вчителі й батьки дедалі частіше бачать інше: дитина, яка раніше такою не була, починає сіпати плечем, затинатися чи видавати звуки, яких не може стримати. Так у класі зʼявляється ще одна дитина, яка відрізняється.
Причина не обовʼязково в характері чи вихованні. Переїзд, обстріли, втрата когось із рідних, місяці тривоги – тіло реагує на сильний стрес по-своєму, і цю реакцію не завжди можна зупинити зусиллям волі.
Дорослі помічають це першими і майже автоматично кажуть одну з двох фраз: «припини» або «що з тобою?».
Дитина, яка відрізняється, чує це питання роками. І воно бʼє повз ціль, бо просить пояснення там, де насамперед потрібні безпека, прийняття і можливість просто залишатися собою.
Це не рідкість навіть без війни
Тики існували задовго до війни. У 2012 році Найт і колеги узагальнили результати 35 досліджень за понад 25 років і показали: тики різного ступеня трапляються приблизно в однієї дитини на клас.
Дитина з тиками – не виняток і не «дивний випадок». А сильний стрес може бути одним із чинників, які впливають на появу чи посилення тиків.
Чому «припини» не допомагає
Тики посилюються від напруження, хвилювання й утоми. І є ще одна деталь: зайва увага до тика сама по собі підсилює напруження навколо нього.
Тому зауваження в класі на кшталт «перестань» чи «контролюй себе» створюють замкнене коло: дитина починає сильніше стежити за собою, хвилюватися через реакцію інших – і тик стає ще помітнішим.
Це стосується не лише синдрому Туретта. Подібні прояви виникають чи посилюються з різних причин, зокрема на тлі стресу, і в будь-якому разі вимога «взяти себе в руки» тільки шкодить.
Що працює в класі
У дослідженні Нассі, Пістранг і Мерфі 2014 року перевіряли просту ідею: що станеться, якщо однокласникам пояснити, що таке тики. У дослідженні брали участь діти із синдромом Туретта, їхні вчителі та однокласники. Після короткої розмови в однокласників зросли і знання про цей стан, і прихильність до дітей із синдромом Туретта.
Важливішим виявилось інше: змінилось ставлення самих дітей до власного стану – дослідники описували це як більше прийняття і менше боротьби із симптомами.
Але це не універсальний рецепт. В іншому дослідженні, де дітям показували відео незнайомого хлопчика з тиками, саме пояснення нічого не змінило. Інформація сама по собі не гарантує прийняття. Можливо, значення мають контекст і живі стосунки між дітьми, а не сам факт пояснення, але цього дослідники не перевіряли.
Чого потребує дитина, яка відрізняється
Насамперед – права вирішувати, що і кому розповідати про себе.
Якщо дитина хоче пояснити однокласникам свої тики, корисно заздалегідь підготувати коротку фразу, наприклад: «У мене таке буває. Я не завжди можу це контролювати, але це не небезпечно».
Дорослому не варто розповідати за дитину всьому класу автоматично – перш ніж говорити про її стан іншим, важливо врахувати її вік, бажання і почуття.
Зауваження за тик у класі шкодять: напруження підсилює тики, а постійна увага до них ще більше зосереджує дитину на власних симптомах.
Натомість варто домовитися з учителем про конкретні речі:
- куди дитина може відійти, якщо їй стає важко;
- як дорослий реагуватиме на тик під час уроку;
- що робити, якщо однокласники почнуть передражнювати;
- як допомогти їй повернутися до заняття без зайвої уваги.
І замість «що з тобою?» іноді достатньо запитати: «Тобі зараз зручно так чи краще інакше?» – це вже питання не про те, що з дитиною «не так», а про те, що їй потрібно зараз.
Чим це закінчується
У багатьох людей тики з віком стають значно слабшими. Довготривалі дослідження показують, що в ранньому дорослому віці симптоми часто суттєво зменшуються, а в частини людей практично зникають.
При цьому на якість життя впливають не лише самі тики, а й те, що їх супроводжує: тривога, труднощі з увагою, складнощі у стосунках із ровесниками.
Тому завдання дорослих поруч – не обовʼязково «прибрати» тик чи стерти всі наслідки пережитого стресу. Набагато важливіше, щоб дитина, яка відрізняється, пройшла цей період і разом із симптомами не втратила впевненість у собі, друзів і цікавість до життя.
Про книжку
«Перед класом» Бреда Коена і Лізи Висоцкі – історія людини, яка пройшла через це зсередини.
У дитинстві Бреда Коена висміювали й били через синдром Туретта. Багато хто вважав, що він робить це навмисно і просто не хоче себе контролювати.
У дорослому віці він пройшов двадцять чотири співбесіди, перш ніж отримав роботу, якої хотів, – став учителем початкової школи. І згодом сам став для своїх учнів тим дорослим, якого колись потребував сам.
Ця історія – не лише про синдром Туретта. Вона про будь-яку дитину, якій доводиться вчитися жити з тим, що сталося не з її вини.
«Перед класом» є на сайті видавництва у паперовому форматі, а також в електронному – на Google Books.
Джерела
- Knight T. та ін. Prevalence of tic disorders: a systematic review and meta-analysis. Pediatric Neurology, 2012;47(2):77-90.
- Leckman J.F., King R.A., Bloch M.H. Clinical Features of Tourette Syndrome and Tic Disorders. Journal of Obsessive-Compulsive and Related Disorders, 2014;3(4):372-379.
- Nussey C., Pistrang N., Murphy T. Does it help to talk about tics? An evaluation of a classroom presentation about Tourette syndrome. Child and Adolescent Mental Health, 2014;19(1):31-38.
- Friedrich S., Morgan S.B., Devine C. Children’s attitudes and behavioral intentions toward a peer with Tourette syndrome. Journal of Pediatric Psychology, 1996;21(3):307-319.
Залишити відповідь