Автор відгуку – Тетяна Андрійчук, кандидат політичних наук. Публікуємо з її дозволу, текст подаємо без змін. Книжка Джонатана Шея «Одіссей в Америці» вийшла у Видавництві «Смакі».
«Одіссей в Америці»: а що як десять років мандрів – це метафора?
Шукаю відповідь: а що як Одіссей фізично 10 років був удома, а душевно ні? Єдине, що ми про них знаємо, – це казкові історії самого Одіссея, які він розповідав феакійцям… Чи не могли ці 10 років бути розказані в метафорі?
Це (не)риторичне запитання психіатра Джонатана Шея – з його другої книги “за Гомером” – “Одіссей в Америці. Бойова травма та труднощі повернення до цивільного життя”, яку якраз осмислюю на завершення відпустки.
У першій книзі – “Ахіллес у В’єтнамі. Бойова травма і руйнування особистості” (писала про неї нещодавно), Шей на основі свого спілкування з ветеранами вперше заговорив про феномен моральної травми та можливі способи її “вторинної” профілактики, які залежать не тільки від фахівців психічного здоров’я, а й від змін в організації військової служби, уваги до цього політиків і державних інституцій, а також готовності кожного з нас – тих, хто поруч, – не боятися чути і співпереживати болючий досвід.
Гомерівські алегорії, які впізнають ветерани
Читаючи другу книгу Шея, добре усвідомлюєш, як епос Гомера алегорично показує проблеми перебування в постійному “бойовому режимі” (Рейд на Ісмар); прагнення забуття через залежності (Земля лотоса) або небезпечні імпульсивні вчинки (Кіклопи); марнування можливостей у професійному житті (Король вітрів); відсутність “безпечного місця” (Смертельний фіорд з лестригонами); відчуття загрози від жінок (Кіркея); болі втрат та провина вцілілого (Поміж мертвих); одержимі пошуки істини (Сирени); очікування нападів з усіх боків (Скілла і Харібда) тощо.
“Десять років дикості, пияцтва, наркотиків, життя на межі, насильства, сексуальної залежності, не таких уже і дрібних злочинів, а також замикання в собі…” Як підсумовує Шей, Одіссей показав нам, як НЕ варто повертатися додому.
Після аналізу гомерівських алегорій автор зосереджується на тому, як запобігти / сприяти одужанню від психологічних травм, які “руйнують характер і здатність до соціальної довіри”.
Дуже відгукується, як і в першій книзі про Ахіллеса, що Джонатан Шей підкреслює, наскільки всі ці проблеми пов’язані з ширшим контекстом – суспільними процесами і демократією (“усуспільнення” травм).
Чому «Одіссей в Америці» не лише для фахівців
Тому ця книга – не лише для фахівців психічного здоров’я (хоча, насправді, дуже цікаво дізнатися більше про роботу психологічної програми VIP – покращення життя ветеранів).
Скоріше, навпаки, коло читачів автор хотів би бачити саме ширшим. Він підкреслює, що одужання від психологічних травм потребує “живлення соціального”, та провідну роль спільнот для “усуспільнення”. А також прагне переконати “громадськість небайдуже ставитися до того, як військові підрозділи тримаються разом, як ними керують і як їх тренують”…
За Шеєм, запобігання травмі лежить безпосередньо в площині справедливості, етики та визнання людяності одне одного, того, що ми разом і є частиною майбутнього одне одного.
Що, водночас, ніяк не просто, бо знову ж таки йдеться про проблеми з соціальною довірою. З одного боку, Шей згадує суспільну байдужість, нерозуміння та уникнення контактів, що поглиблює замикання в собі тих, хто має травму, і остаточно руйнує довіру. З другого – цікавий феномен для роздумів, про який ще не чула – саркастичний ярлик “ReallyCares” для цивільних, які можуть видаватися нещирими у прагненні налагодити контакт і підтримати…
Як і в “Ахіллесі”, в “Одіссеї” за Шеєм є над чим подумати представникам державних інституцій, щоб ці установи на підсвідомому рівні не сприйматися як “кіклоп”: “Як і будь-яка одноока істота, урядова бюрократія позбавлена глибинного сприйняття. Вона сліпа щодо того, як речі пов’язані між собою. Бюрократія, створена для професійного навчання, бачить одне, та, що створена для охорони правопорядку, – інше, а та, що створена для охорони здоров’я, – третє. Маючи справу з урядом, ветерани часто відчувають себе в пастці, ніби їх хочуть з’їсти живцем”.
Це багато в чому про усвідомлену секторальну і міжсекторальну координацію, комунікаційний “єдиний голос” та відкритість і чутливість державної політики до голосів ветеранів і фахівців.
Підсумок
Як підсумок – якщо на фоні інтересу до “Одіссеї” Нолана ви знайшли час, щоб подивитися його фільм, знайдіть трохи часу і на цю книгу, щоб спробувати через мистецтво і історії ветеранів подивитися глибше на речі, які не мають залишати байдужими, та осмислити їх у нашому контексті (бо, звичайно, не все з американського досвіду у нас спрацьовуватиме, але від чогось маємо відштовхуватися).
Обидві книжки Джонатана Шея українською: «Одіссей в Америці» і «Ахіллес у Вʼєтнамі».
Відгук: Тетяна Андрійчук. Оригінал допису у Facebook.
Залишити відповідь