Ця історія повторюється знову і знову. Подружжя відкрито ділиться життям у блозі: розповідає про вагітність, показує фото, радіє разом з підписниками. А потім, дитина помирає… Батьки пишуть про це чесно, бо так само чесно жили перед усіма всі ці місяці. І разом зі словами підтримки отримують інше: «сама винна», «навіщо було хизуватися животом», «от що буває, коли виставляєш усе напоказ».
Ця стаття про такий осуд. Чому він виникає, чому він несправедливий і що з ним робити людям, які й без того переживають найтяжче.
Що відбувається насправді
Скажемо прямо: те, що батьки ділилися вагітністю публічно, не має жодного стосунку до втрати. Фото, розповіді, радість на людях не впливають на перебіг вагітності. Причини перинатальних втрат інші, і дуже часто їх не вдається встановити взагалі. Але така відповідь людей не влаштовує, і саме тут починається осуд.
Чому люди кажуть «сама винна»
Жорстокі коментарі зазвичай говорять не про батьків, а про тих, хто їх пише. Ось що за цим стоїть.
Віра в те, що світ справедливий. Нам страшно думати, що найгірше може статися з кожним і без причини. Набагато спокійніше вірити: біда трапляється з тими, хто щось зробив не так. Тоді можна переконати себе, що з тобою такого не станеться, бо ти «робиш усе правильно». Тому людині потрібна провина, і вона її знаходить, навіть коли її немає.
Страх, який шукає пояснення. Коли поруч стається щось жахливе, тривога вимагає причини. Якщо причина є, можна її уникнути. «Вони хизувалися» звучить як правило, яке можна обійти. А правда («так буває, і причини не завжди є») не дає жодного відчуття контролю.
Народні прикмети. У нашій культурі глибоко сидить уявлення, що вагітність не можна показувати, щоб не наврочити. Для багатьох людей це не жарт, а майже закон. І коли трапляється втрата, прикмета ніби «спрацьовує». Насправді це класична помилка мислення: ми запам’ятовуємо ті випадки, що збігаються з прикметою, і забуваємо тисячі інших.
Анонімність в інтернеті. За екраном людям легше писати те, чого вони ніколи не сказали б у вічі. Немає ні обличчя, ні відповідальності, ні відчуття, що по той бік справжнє горе. Публічний блог робить батьків зручною мішенню: вони близькі до людей через екран, але водночас абсолютно беззахисні.
Нездатність витримати чуже горе. Деякі люди не вміють бути поруч із болем. Чужий біль викликає в них такий дискомфорт, що його хочеться швидше позбутися: відсторонитися, знецінити або звинуватити. Осуд стає способом закритися від чужого болю.
Власний невисловлений біль. Іноді найзліше коментують ті, хто сам пережив втрату і ніколи про це не говорив. Побачивши батьків, які говорять відкрито, вони відчувають щось на кшталт образи або заздрості. Це не виправдовує коментарі, але допомагає не сприймати їх на свій рахунок.
Чому про це так мовчать
Саме через такий осуд тема перинатальних втрат так довго залишалася закритою. Коли жінка знає, що її можуть звинуватити, вона обирає мовчання. Коли пара бачить, що з іншими «так вчинили», вона не наважується розповісти. Виходить замкнене коло: про втрати не говорять, тому суспільство не вчиться на них реагувати, тому осуд повторюється, тому знову не говорять.
Тому кожна відкрита розповідь не «виставляння напоказ», а прорив тиші. Вона допомагає іншим жінкам, які лежать у лікарні або вдома і думають, що вони єдині.
Як реагувати батькам
Ви не зобов’язані нікому нічого пояснювати. Але якщо вам важко, ось що може допомогти.
- Не вступайте в суперечки. Людина, яка пише «сама винна», не шукає діалогу. Будь-яка відповідь дасть їй новий привід для коментарів, а вам ще більше болю.
- Обмежте доступ до коментарів. Видаляйте образливі повідомлення, блокуйте авторів, увімкніть фільтр слів або попередню модерацію. Це не слабкість і не цензура, це турбота про себе.
- Не читайте коментарі наодинці. Попросіть близьку людину переглядати їх замість вас і залишати тільки добре.
- Не вирішуйте нічого поспіхом. Видалити блог, закрити сторінку чи, навпаки, продовжувати писати можна й пізніше. Зараз можна просто поставити все на паузу.
- Зберігайте скриншоти, якщо є погрози. Образи можна блокувати, а от погрози й цькування варто фіксувати й скаржитися на них платформі, а за потреби й до поліції.
- Пам’ятайте про провину. Після втрати майже кожна мама сама себе питає «що я зробила не так». Жорстокі коментарі можуть влучити саме в це місце. Якщо відчуваєте, що слова незнайомців підкріплюють ваші власні думки, поговоріть із психологом. Це нормально і потрібно.
- Шукайте тих, хто розуміє. Групи підтримки та спільноти людей, які пережили схоже, часто дають більше, ніж сотні лайків.
Що можемо зробити ми всі
Якщо ви бачите такі коментарі під чужим горем, не мовчіть і не підтримуйте їх навіть лайком. Достатньо написати: «Співчуваю. Ви ні в чому не винні». Одне тепле слово часто важить більше, ніж здається.
Варто пам’ятати: підтримка не потребує пояснень причин. Вона потребує присутності.
Головне
Перинатальна втрата ніколи не буває «заслуженою». Ні публікація фото, ні радість, ні відкритість не є причиною. Батьки, які розповіли про своє горе, не зробили нічого поганого. Вони зробили щось дуже сміливе.
Якщо ви зараз у такому досвіді, ваше горе має право на місце і на голос. А якщо вам потрібна опора на цьому шляху, у книзі «Порожні обійми» зібрано відповіді на багато питань, які виникають після втрати, а також розділ для рідних і друзів: як підтримати і чого краще не робити.
Залишити відповідь