Буває втома, яка не минає навіть після відпочинку. Ви виспалися, провели спокійні вихідні, знайшли кілька вільних годин. Та відчуття виснаження не зникло. Ми звикли пояснювати це звичними для всіх «забагато справ», «замало сну», «швидкий ритм життя», «купа роботи» тощо. Проте, Габор Мате пропонує подивитися на проблему під іншим кутом. У своїй книжці «Коли тіло каже “ні”: ціна прихованого стресу» пропонує поставити собі питання не лише скільки ми робимо, а й як ми живемо. Зокрема, чи залишаємо у своєму житті місце для власних потреб.
Організм часто реагує не стільки на великі потрясіння, скільки на щоденне хронічне ігнорування власних потреб. Ми рідко помічаємо його, адже кожен окремий епізод здається дрібницею. Але саме з таких дрібниць складаються роки життя, у яких людина звикає не чути себе.
«Люди завжди інтуїтивно розуміли, що тіло й розум не відокремлені одне від одного. Сучасність принесла нам прикрий розрив між тим, що ми знаємо всім своїм єством і тим, що вважає за правду наш інтелект»
Звичка відкладати себе на потім
Бути уважними до інших, підтримувати близьких, допомагати, коли про це просять, природно. Більшість із нас прагне бути людиною, на яку можна покластися. І в цьому немає нічого поганого.
Та скільки разів, погоджуючись допомогти, ми відкладали власні плани? Скільки разів говорили «так», хоча насправді потребували відпочинку? Не тому, що не могли відмовити, а тому, що не хотіли нікого образити, засмутити чи розчарувати.
Саме з таких моментів і складається звичайний тиждень. Нарешті знаходиться вечір, який ви залишили для себе. Можливо, ви давно планували зустріч, хотіли почитати книжку або просто побути в тиші. І саме тоді хтось просить про допомогу. І щоразу відповідь одна: звісно.
Кожна така ситуація окремо здається дрібницею. Навряд хтось назве її стресом. Адже ми лише допомогли, вислухали, погодилися.
Саме так непомітно формується звичка щоразу відкладати власні потреби на потім. Таких людей часто описують, як надійних, турботливих, безвідмовних, хто завжди знаходить сили для інших, навіть тоді, коли їх майже не залишається для себе.
Як це пов’язано зі здоров’ям?
Цілком закономірно постає питання про зв’язок між звичкою постійно відкладати власні потреби й фізичним здоров’ям.
На думку Габора Мате найбільший вплив на організм мають не лише великі життєві потрясіння, а й хронічний стрес, який виникає тоді, коли людина роками живе всупереч собі. Коли знову й знову не помічає власної втоми, відкладає відпочинок, стримує емоції, погоджується на те, чого насправді не хоче.
У своїй книжці «Коли тіло каже “ні”: ціна прихованого стресу» він звертає увагу на те, що ми часто недооцінюємо саме такі, непомітні на перший погляд, джерела стресу:
«З медичної точки зору стрес виглядає як досить загрозлива, але окрема подія, наприклад, раптове безробіття, розлучення, смерть коханої людини. Для багатьох людей це дійсно потенційні чинники стресу, але в людському житті є хронічні повсякденні стреси, які підступніші та шкідливіші в довготривалій перспективі. Ці внутрішні стреси з часом беруть своє, хоча й можуть виглядати зовсім буденно»
Проте, автор не стверджує, що всі хвороби мають психологічне походження, а медичну допомогу можна замінити «правильним мисленням». Як лікар із багаторічною практикою, він спирається на клінічний досвід, історії своїх пацієнтів і дослідження, присвячені взаємозв’язку між хронічним стресом, нервовою та імунною системами.
Книжка привертає увагу до важливої думки: коли ми надто довго не прислухаємося до себе, організм може почати говорити мовою симптомів: постійна втома, що не минає після відпочинку, напруження у спині перед складною розмовою, безсоння в періоди тривалого стресу, повторюваний головний біль без очевидної причини.
Мате не пропонує сприймати такі симптоми як готовий діагноз. Він пропонує поставити собі ще одне запитання: чи не намагається моє тіло звернути увагу на те, чого ми самі вже давно не помічаємо?
«Концепція цілісності тіла-розуму може допомогти тим пацієнтам, хто хоче відважно та прямо подивитися на деякі дуже болючі реалії свого життя»
Найважче запитання
У книжці Габор Мате ставить читачеві просте, але водночас дуже незручне запитання: Коли ви востаннє сказали «ні» без довгих пояснень, вибачень і почуття провини?
Багатьом людям непросто відповісти одразу. Не тому, що відмовити неможливо. У більшості ситуацій світ не руйнується, якщо ви не погодитеся взяти на себе ще одну справу або запропонуєте перенести зустріч, щоб відпочити. Набагато складніше впоратися з внутрішнім відчуттям, що відмова робить нас менш хорошими, менш надійними чи менш турботливими.
Річ не в одному сказаному «так», а в тому, що з часом воно може перетворитися на звичку жити всупереч собі. І тоді людина перестає помічати не лише власну втому, а й власні потреби.
Важливе питання, яке потрібно поставити собі
Було б занадто легко замінити всі «так» на «ні». Бо справа не в самому слові. Справа в тому, чи є наші відповіді усвідомленим вибором.
Перш ніж погодитися, варто поставити собі кілька простих запитань: Чи маю я зараз ресурс? Чи справді хочу це зробити? Чи відповідаю автоматично, бо звик або звикла бути людиною, яка нікому не відмовляє?
Для багатьох людей вже саме це спостереження стає відкриттям. Виявляється, автоматичних відповідей у нашому житті значно більше, ніж ми усвідомлювали. Саме з такого усвідомлення і починаються зміни. Не з радикальних рішень, а з поступового повернення контакту із собою.
Можливо, саме в цьому і полягає головна думка книжки «Коли тіло каже “ні”: ціна прихованого стресу». Наше тіло не просить нас стати менш добрими чи менш уважними до інших. Воно лише нагадує, що турбота про себе не є протилежністю турботі про близьких. І що сказане «так» має ціну лише тоді, коли в ньому не загубилося власне «я».
Доктор Габор Мате – канадський лікар, письменник і спікер, дослідник впливу стресу, травми та залежностей на фізичне та психічне здоров’я людини, автор бестселеру “Коли тіло каже “ні”: ціна прихованого стресу”
Залишити відповідь