На дитячому майданчику двоє малюків тягнуть одну лопатку. Один штовхає другого, той падає в пісок і плаче. Підходить дорослий, бере винуватця за руку: «Скажи вибач». Дитина дивиться вбік, бурмоче щось собі під ніс і тікає до гірки. Слово сказане, а легше нікому не стало. Той, хто плакав, плаче далі, той, хто штовхав, надувся, а дорослий роздратований. Знайомо? Так роблять майже всі турботливі батьки, і бажання за цим добре: ми хочемо, щоб дитина вміла визнавати свої помилки. Саме тому «вибачся» не працює: вибачення – це більше, ніж одне слово.
Що дитина чує у «скажи вибач»
Дорослий має на увазі: «Подивись, комусь боляче, тобі має бути шкода». А дитина часто чує зовсім інше: «Ти вчинила погано, і на тебе всі дивляться». Або ще простіше: «Скажи що треба, і від тебе відстануть».
До того ж у розпал сварки дитина сама в бурі почуттів. Її розсердило, що забрали лопатку. Їй ніяково, бо підійшов дорослий і всі дивляться. Можливо, їй ще й страшно від того, що інший так плаче. Щоб поспівчувати, треба хоч трохи тиші всередині, а її якраз немає.
Тоді «вибач» стає паролем, яким відмикають двері з неприємної ситуації. Багато дітей швидко помічають: сказав – і відпустили. Виходить ввічливість під тиском, а турботи про іншого в цьому слові ще нема. Буває й гірше: дитина вперто мовчить, дорослий вперто чекає, і суперечка за лопатку виростає в змагання характерів. Про того, хто плакав у пісочниці, вже ніхто не згадує.
Окремо стоять випадки, коли все вийшло ненавмисно. Дитина розлила сік, зачепила ліктем чужу башту, наступила на іграшку, якої не побачила. Їй і так прикро, а тут ще й вимагають вибачитись, ніби вона зробила це навмисно. Для неї це звучить як звинувачення, і замість жалю з’являється образа: «Я ж не хотіла!» Тут допомагає, якщо спершу визнати очевидне: «Ти не хотіла, це вийшло випадково». А вже потім разом подумати, що можна зробити для того, хто засмутився.
Слово під тиском і вибачення, яке справді є
У справжнього вибачення кілька частин. Людина помічає, що через неї комусь стало боляче. Їй від цього шкода. Вона каже про це вголос і, якщо може, щось виправляє. «Вибач» – лише одна з цих частин, і без решти воно звучить порожньо. Діти це чудово відчувають.
Це перевіряли. У 2018 році психолог Крейг Сміт із колегами з Мічиганського університету (дослідження опубліковано в журналі Merrill-Palmer Quarterly) розпитував дітей від 4 до 9 років про три ситуації між ровесниками: вибачення без підказки, вибачення, яке підказав дорослий, але дитина вибачилась охоче, і вибачення вимушене. Перші два діти оцінювали однаково. Вимушене вони вважали менш дієвим, особливо ті, кому було від 7 до 9. На їхню думку, дитина, яку змусили, думає передусім про себе, наприклад про покарання, і не шкодує, що скривдила.
Тут є й добра новина: підказка сама по собі вибачення не псує. Дорослий може нагадати, підтримати, допомогти знайти слова. Псує примус. Отже, «вибачся» не працює як наказ, а як запрошення для дитини, яка вже готова, цілком може спрацювати.
Показувати, а не вимагати
Діти багато чого вчаться, просто дивлячись на дорослих. З вибаченнями так само, тож найпростіше – вибачатися самим. Нагод вистачає: підвищили голос, бо поспішали, пообіцяли пограти після вечері й не встигли, випадково зіпсували малюнок, що лежав на столі. Досить кількох слів: «Вибач, що кричала. Мені шкода. Ти в цьому не винен». Без довгих пояснень і без «але ж ти сам мене довів». Так дитина бачить, з чого складається вибачення: з визнання і жалю.
Можна додати, що ви зробите інакше. «Наступного разу, коли я поспішатиму, скажу тобі заздалегідь». Або: «Сьогодні не вийшло, а завтра після вечері пограємо обов’язково». Обіцяйте тільки те, що справді виконаєте. Тоді дитина бачить ще одну частину вибачення: за словами йде зміна.
Іноді здається, що вибачитись перед дитиною означає підірвати свій авторитет. Часто виходить навпаки. Від нас не чекають бездоганності, а от знати, що коли щось пішло не так, стосунки можна полагодити, дитині дуже важливо.
Друге, що допомагає, – називати почуття, і чужі, і свої. «Олі боляче, вона впала і плаче». «Тебе розсердило, що лопатку забрали». Коли дорослий говорить про це спокійно й без оцінок, дитині легше побачити іншого, і їй не треба спершу захищатися від сорому.
Третє – виправляти наслідки. У дослідженні Дрелл і Джасвал з Університету Вірджинії (Social Development, 2016) діти 6-7 років будували вежі з пластикових стаканчиків, а дорослий, позичаючи стаканчик, ніби ненавмисно зносив таку вежу. Саме вибачення засмучення не зменшило, проте до того, хто вибачився, діти потім ставилися щедріше й віддавали йому більше наліпок. А коли дорослий ще й допомагав відбудувати вежу, дітям ставало легше. Для дітей важать і слова, і дії, що виправляють наслідки.
У житті це може бути зовсім просто: допомогти зібрати розсипані кубики, принести серветку, повернути лопатку. Можна спитати: «Як ти думаєш, що допоможе Олі?» Дитина нерідко вигадує те, до чого дорослий би не додумався.
Коли «вибачся» не працює: дитина не хоче вибачатися
Бувають дні, коли дитина відмовляється навідріз. Тоді допомагає змінити порядок дій.
Спершу підійдіть до того, кому боляче. Можна сказати самому: «Тобі боляче. Мені шкода, що так сталося». Це підтримка для скривдженої дитини і заодно живий приклад для вашої.
Потім заспокойте власну дитину, без допитів і лекцій біля гірки. Поки злість, образа й сором сильні, розмова про почуття іншого навряд чи вдасться.
Коли все вляглося, можна повернутися до ситуації й допомогти дитині побачити, що відчуває інший і чому. Сміт радить схоже: дочекатися, поки дитина заспокоїться, і просити вибачитись лише тоді, коли вона справді готова. Не обов’язково одразу. Іноді слова приходять за годину, іноді наступного дня, а дехто охочіше намалює листівку чи поділиться іграшкою, ніж скаже.
Може статися, що дитина прямо заявить: «Мені не шкода». Чути це неприємно, але це правда про її стан зараз, і з нею працювати легше, ніж зі словом, сказаним для дорослих. Можна відповісти: «Ти досі сердишся. Сердитися можна, штовхати не можна». Межа лишається на місці, а почуття ніхто не відбирає.
Інколи жаль приходить пізніше сам. Увечері дитина згадує сварку, питає, чи Оля ще сумна, або наступного дня несе їй свою улюблену машинку. Якщо чекати лише слова «вибач», цей момент легко проґавити. Помітьте його і скажіть уголос: «Ти подумала про Олю. Їй буде приємно».
Чого краще уникати
Вимагати вибачення при глядачах, як покарання. Коли навколо інші діти й дорослі, у дитини зазвичай одна думка: як швидше звідси вибратися. Наодинці розмова виходить значно кращою.
Вимагати «правильного» виконання: «скажи нормально», «подивись в очі», «скажи так, щоб тобі повірили». Вибачення перетворюється на виставу, а дитина вчиться грати роль.
Порівнювати з іншими. Фраза «а от сестра завжди вибачається» співчуття не додає, зате до сварки додається ревнощі.
Заперечувати почуття дитини. «Нема чого ображатися» чи «тобі не може бути прикро» образу не прибирають, вони вчать її ховати.
Карати за відмову вибачитися. Якщо позбавити мультфільму чи солодкого, поки не прозвучить «вибач», слово фактично купується. Дитина, найімовірніше, його віддасть, бо так вигідніше, і вибачення стане платою за мультфільм, а скривджений знову залишиться осторонь. Межу щодо самого вчинку, тобто що штовхати не можна, цілком можна тримати і без такого торгу.
І ще одне. Якщо ви колись казали «вибачся» й наполягали, це не робить вас поганими батьками. Так говорили нам, так говоримо ми. Тепер у вас просто є ще кілька способів, і ними можна скористатися, коли на майданчику знову не поділять лопатку.
Цю саму думку в ігровій формі розгортає дитяча книжка Дебори Макнамари «Літачок-вибачайка». Моллі випадково лускає повітряну кульку, яку вони з сестрою Люсі знайшли разом, і Люсі вимагає вибачення. Але Моллі розповідає, що всі її вибачення кудись зникли: сховалися під ліжком, поплили в раковині й навіть полетіли до Парижа на «Літачку-вибачайці». Мама пояснює, що ми не мусимо вибачатися, якщо нам справді не шкода, а коли вибачення повертаються, їх можна віддати іншим. Книжку «Літачок-вибачайка» ви знайдете на нашому сайті.
Залишити відповідь